Соціальної структури суспільства

результатів роботи, а це, у свою чергу, підвищує рівень винагороди, яку вона отримає від організації. Отже, обидві сторони вбачають у колективній діяльності передусім економічну й фізичну доцільність. І лише згодом, у процесі спільної роботи, члени формальної групи посідають у ній певне місце, набувають певного статусу, що розвиває в них потреби вищого рівня – у належності саме до цього колективу, у повазі, успіхові, визнанні. Якщо соціально-психологічні фактори є комфортними для індивіда в межах даної групи, він цінуватиме свою причетність до неї і не шукатиме способів задоволення вищих потреб в іншій організації. В іншому разі індивід прагнутиме їх реалізувати через участь у неформальних об'єднаннях (але тільки тоді, коли влаштовують фізичні й економічні умови співпраці; якщо ж не влаштовують, то індивід шукатиме зручної нагоди вийти зі складу формальної групи).

Поява неформальних груп зумовлена різними чинниками: бажання урізноманітнити коло інтересів, не обмежуючи їх лише діловими стосунками (спільні інтереси, симпатія, задоволення від спілкування тощо) ; захист та відстоювання економічних інтересів, що йдуть урозріз з інтересами формальної групи чи організації загалом тощо.

Зважаючи на причини виникнення, неформальні групи по-різному (як позитивно, так і негативно) впливають на результати діяльності формальної організації. Тому завданням менеджерів є така організація співпраці у трудових колективах, щоб діяльність неформальних груп мала не антагоністичний, а підтримуючий характер.

Між формальними та неформальними групами існують істотні відмінності як у меті, з якою вони створюються, так і формах впливу її лідерів на інших членів групи (табл. 1).

Таблиця 1 – Основні відмінності формальних і неформальних груп

 Метою формальних груп є передусім виконання виробничих завдань та функцій у межах встановлених нормативів. Мета неформальних груп – задоволення певних потреб, що перебувають поза межами інтересів формальної організації і можуть бути як індиферентними (такими, що не впливають) її цілям та завданням (хобі, дозвілля, дружба тощо), так і суперечити їм, бути антагоністичними (відстоювання вищої зарплати, превентивного (preventivus – запобіжний; той, що випереджає дії суперника) розподілу ресурсів тощо).

Паралельне існування формальних і неформальних груп в організації ускладнює систему владних відносин. Якщо призначений вищим керівництвом лідер не відповідатиме певним вимогам керованої ним групи, не відстоюватиме її інтереси, то група може висунути неформального лідера і стати менш керованою. Тому менеджери мають уважно ставитися до обґрунтованих вимог працівників, щоб не викликати протидії. Слід зважати і на те, що комунікаціям, які відбуватимуться неформальними каналами, співробітники фірми схильні більше довіряти, ніж формальним. Тому приховування керівником важливої інформації може викликати до нього недовіру, що знизить його здатність впливати на поведінку колективу.

На відміну від формальних зв'язків, зумовлених переважно виробничими завданнями, неформальна взаємодія передбачає спілкування на особисті (захоплення, сім'я, політичні вподобання) чи загальнолюдські (події у світі, екологія тощо) теми. На основі спільності поглядів формується духовна близькість, що є основою для тіснішої взаємодії і у сфері виробничих відносин. У багатьох фірмах з метою створення згуртованих колективів заохочують розвиток неформальних відносин між співробітниками через спільний відпочинок, організацію дозвілля не лише працівників фірми, а й їх сімей. Особливо це характерно для японського менеджменту.

Водночас зближення працівників через неформальні взаємини може бути деструктивним (наприклад, в організації планують якісь зміни і це безпосередньо торкнеться членів неформальної групи). У цьому разі цілком можливе протистояння між неформальною групою і представниками корпоративних інтересів, що негативно вплине на стан справ фірми загалом.

Отже, менеджери мусять докладати зусиль, щоб напрями діяльності неформальних груп не суперечили цілям та завданням фірми, а мали підтримуючий характер.

ВИСНОВОК

Група – це сукупність людей, об'єднаних за певним принципом для досягнення конкретних цілей.

Вищою формою організації групи є колектив.

Колектив – це стійке об'єднання людей, які прагнуть до загальної мети, що характеризується груповою згуртованістю.

Елементами колективу є: члени колективу, що володіють певними особистими рисами та особливостями; цілі; засоби досягнення цілей; механізми здійснення внутрішніх і зовнішніх контактів, підтримки згуртованості.

До ознак колективу належать: наявність загальної цілі у членів колективу; психологічне визнання членами групи один одного та ототожнення себе з нею; особиста практична взаємодія людей у процесі досягнення їхньої спільної мети; сталість взаємодії протягом усього часу існування групи.

Кожен колектив виробляє свою систему соціального контролю – сукупність засобів впливу на своїх членів через переконання, розпорядження, заборони, визнання заслуг та ін., за допомогою яких їхня поведінка приводиться у відповідність зі сформованими цінностями і стандартами.

Список використаних джерел

Балабанова Л. В., Сардак О. В. Управління персоналом – Підручник. К. : Центр учбової літератури, 2011. – 468 с.

Виноградський М. Д., Виноградська А. М., Шканова О. М. В 49. Управління персоналом. 2-ге видання: Навч. посіб. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 502 с.

Крысько В. Г. Социальная психология: словарь-справочник. – Минск: Харвест, 2004. – 688 с.

Левченко З. Культура етикету керівника – наука спілкування / З. Левченко // Вісник КІБТ. – 2008. – Вип. 1. – С. 59-60.

Марцин В. С. Роль керівника в регулюванні інформаційних потоків управлінського процесу / В. С. Марцин // Економіка АПК. – 2009. – №11. – С. 9-11.

Москаленко В. В. Соціальна психологія: Підручник. – К. : Центр навч. літератури, 2005. – 624 с.

Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2-х кн. Кн. 2: Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. – К. : Либідь, 2006. – 560 с.

Осадча Н. В. Репутація керівництва у контексті формування репутації підприємства / Н. В. Осадча // Формування ринкових відносин в Україні. – 2009. – №10. – С. 149-152.

Психологічна енциклопедія /Авт. -упоряд. О. М. Степанов. – К. : „Академвидав”, 2006. – 855 с.

Трухін І. О. Соціальна психологія спілкування: Навчальний посібник. – К. : Центр навч. літератури, 2005. – 335 с.