"Сповідь сина віку" як пік романтичного століття

 

Вступ

«Сповідь сина віку» як пік романтичного століття

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Особливе місце в історії французького романтичного театру і романтичної драми належить Альфреду де Мюссе (1810-1857 рр.). У романі «Сповідь сина віку» він відобразив настрої покоління, яке вступило в життя у період Реставрації, коли вже відгриміли події Великої французької революції і наполеонівських війн, коли «власті Божі і людські були фактично відновлені, але віра в них зникла назавжди». Тонка іронія Мюссе спрямована проти всього: «Насміхатися зі слави, релігії, кохання, з усього на світі – це велика втіха для тих, хто не знає, що робити». Але згодом, незважаючи на заклик до покоління «захопитися відчаєм», сам іронічно зауважував: «. так приємно почувати себе нещасливим, хоча насправді у тобі тільки порожнеча і нудьга». П'єси Мюссе: «Венеціанська ніч», «Примхи Маріанни», «Фантазіо» – взірці блискучої романтичної комедії нового типу, які випереджають традиційну для цього стилю криваву драму з несамовитим коханням, ревнощами і вбивством або ж пройняті сумною іронією, сумішшю лірики і гротеску; це також психологічна драма «З коханням не жартують» і драма серйозного соціального звучання, яка засуджує романтику індивідуального революційного акту, – «Лоренцаччо» (з 39 коротких сцен-епізодів) ; це комедії-прислів'я, які мають салонно-аристократичний характер, не посівши чільного місця в репертуарі французького театру того часу, вони значною мірою вплинули на його ідейно-естетичний зміст.

В аспекті вивчення романтизму роман Мюссе має винятковий інтерес, оскільки «Сповідь сина віку» відноситься до тих по-своєму унікальних явищ в історії літератури, що возникли в перехідні епохи, і в яких з особливою яскравістю втілюється, ніби концентрується в межах одного художнього цілого еволюція літературного руху, його перспектива, породжені специфікою даної історичної епохи.

 

 

Трагізм нової ситуації романтичної свідомості всього світу відобразив у своїй творчості Альфред де Мюссе (1810-1857). Він по праву претендував на ім'я «сина століття», з самого початку виявляючи впевнене володіння всіма виразними засобами романтичної ars poetica: є в нього й палка, аж до шаленості, пристрасть, і яскравий «місцевий колорит» (перший збірник поем «Іспанські та італійські повісті», 1829), і гордий байронічний герой, і трагедія його гордині і його самітності (драматична поема «Вуста і чаша», 1832; «Ролла», 1833) ; є історична тема (драма «Лоренцаччо», 1834) ; є, нарешті, натхненний, розкутий вірш, який легко й вільно здійнявся над всіма «правилами» і вже не потребує в обґрунтуванні.

Але немає в Мюссе тієї твердості оптимістичної віри, того прогресивного «ідеалізму», який підтримував його вчителів і старших побратимів. Увійшовши в кружок Гюго, він, як свідчить Сент-Бев, відразу підкорив всіх талантом, красою і юнацьким безтурботним вільнодумством. А дещо пізніше виявилося, що за цією безтурботністю, за гордовитою впевненістю таланта приховується найглибша розгубленість людини.

«Щоб написати історію свого життя, треба спочатку прожити це життя, тому я пишу не про себе» – такі вступні слова автора, який задумав своїм твором вилікуватися від «дивовижної моральної хвороби», хвороби століття, яка вразила його сучасників після Революції 1793 р. і розгрому наполеонівської армії в 1814 році. Для синів Імперії і онуків Революції зникло минуле, «їм залишалося тільки сьогодення, дух століття, ангел сутінків – проміжок між ніччю і днем». Зникла віра у божественну і людську владу, життя суспільства стало безбарвним і незначним, панувало лицемірство, а молодь, приречену на бездіяльність, ледарство й нудьгу, охопило розчарування і почуття безнадійності. На зміну розпачу прийшла нечутливість.

Ця хвороба наздоганяє автора оповідання і його головного героя, справжнього сина століття, дев'ятнадцятирічного Октава де Т., юнака гордого і прямого, сповненого райдужних надій і сердечних поривів. Під час розкішної вечері після маскараду, нагнувшись, щоб підняти під столом вилку, він бачить, що туфелька його коханої перебуває на черевику одного з найближчих його друзів. Взявши в секунданти адвоката Дежене, Октав викликає суперника на дуель, одержує легке поранення, занедужує лихоманкою і незабаром зайвий раз переконується у віроломстві коханої, яка розіграло перед ним облудне каяття.

Позбавлений положення в суспільстві і не маючи певних занять, звикши, однак, проводити час у ледарстві і любовних захопленнях, Октав розгублений, не знає, як жити далі. В один з похмурих осінніх вечорів адвокат Дежене, людина, яка ні в що не вірить і нічого не боїться, ділиться з ним своїм життєвим кредо: «Кохання не існує, досконалості не існує, беріть від любові те, що твереза людина бере від вина... «

Зустрівши незабаром одну з приятельок своєї колишньої коханої, покинуту її партнером, він щиро співпереживає їй, однак знову зіштовхується з дивовижною безсоромністю, коли вона намагається його спокусити. «Немає нічого щирого, крім розпусти, зіпсованості і лицемірства», – переконується Октав, намагаючись змінити спосіб життя: їздити на заміські прогулянки, полювати, фехтувати. Але безвихідний смуток його не залишає. Він часто проводить ночі під вікнами колишньої коханої; зустрівши один раз п'яного, намагається вгамувати сум вином і, відправившись у корчму, зустрічає там вуличну жінку. Його вражає подібність останньої з колишньою коханою, і, прикрасивши свою кімнату як для любовного побачення, Октав приводить туди повію. «Ось людське щастя, ось труп любові», – думає він.