"Сповідь сина віку" як пік романтичного століття

Октав розшукує парубка, який доставив листа Брігітті. Його звуть Смит, він музикант, без кар'єри і шлюбу, який доглядає матір і сестру, займаючи незначну посаду. Октав – ровесник Сміта, але між ними величезна різниця: все існування останнього розмірене відповідно до годинника, а думки його – турбота про благо ближнього. Сміт стає частим гостем у будинку Октава і Брігітти й обіцяє запобігти її скандальному розриву з родичами. Октава залишають хворобливі підозри. Ніщо більше не затримує його від'їзд, але заважає якась цікавість, прояв фатального інстинкту: він залишає Брігітту наодинці зі Смитом, підозрюючи якусь таємницю. Щоб довідатися її, Октав проводить експеримент: готовить коней до від'їзду і зненацька сповіщає про це Брігітті. Вона погоджується їхати, але не може приховати туги. Між ними відбувається бурхливе пояснення. На докори і підозри Октава, який бажає розкрити її таємницю, Брігітта відповідає, що вона готова скоріше вмерти, ніж розстатися з ним, але не в силах більше виносити лють безумця, який штовхає її в могилу. Брігітта в знемозі засинає, а Октав розуміє, що заподіяне ним зло непоправно, що йому варто залишити кохану, дати їй спокій.

Біля постілі Брігітти Октав віддається сумним міркуванням: творити зло – роль, призначена йому провидінням. Виникла ідея про самогубство незабаром змінюється думкою про те, що Брігітта незабаром буде належати іншому. Октав уже готовий убити Брігітту, підносить до її грудей ніж, але його зупиняє маленьке розп'яття з чорного дерева. Раптово він випробовує глибоке каяття і подумки повертається до Бога. «Господи, ти був тут. Ти врятував безбожника від злочину. Нас теж приводять до тебе страждання, і лише в терновому вінці ми приходимо поклонитися твоєму зображенню», – думає Октав. На столі Брігітти він знаходить її прощальний лист Сміту з признанням у коханні. Наступного дня Октав і Брігітта прощаються навіки. Октав доручає її Сміту і назавжди їде з Парижа. З трьох чоловік, що страждали з його провини, лише він один залишився нещасним.

Такою же трагедією «сина століття» став і весь творчий шлях Мюссе. Ранні його поеми можна сприйняти і як стилізацію, як талановиті вправи на традиційні, майже тривіальні теми романтизму. Але вже в них виявляється досить знаменна риса: вони в принципі теж дуже інтимні, вихри шалених пристрастей бушують навколо одного центра – навколо любовної зради, обманутого почуття, порушеного довіри. Згодом пристрасті пом'якшуються, спускаються на «нормальний» рівень, навіть на рівень комедії, але ця тема залишається однієї з головних.

Крім цього романтична іронія для Мюссе – це ще й відчуття мистецтва як натхненної гри, насолода самим процесом поетичної творчості.

Але за цією іронічною бравадою приховується найглибше сум'яття душі, яка розчарувалася в піднесених ідеалах романтизму. Тому поряд із задерикуватим осміянням у творчості Мюссе паралельно йде й інша лінія – лінія трагічного розрахунку з ідеологією романтизму. Трагізм цей сам по собі теж чисто романтичного походження: поет усвідомлює безплідність романтичного егоцентризму, і в той же час неможливість плідної активності зовні; альтруїстичний обов’язок людини перед іншими людьми розбивається об їх нерозуміння, і тоді завіт «служіння людям» з'являється вже як тяжкий обов'язок «торгувати собою».

Тверезе розуміння ситуації проявляє народ – але він відсторонений від впливу на хід історичних подій, він неспроможний. Цей крайній песимізм щодо перспектив соціальної перебудови має на увазі, звичайно, не тільки Флоренцію XVI в., але й сучасність.

Так замикається для Мюссе коло, і знову виникає образ спустошеного «сина століття» – прямого нащадка перших романтичних «скорботників». Подолання цього трагізму в етичному плані Мюссе і шукає в самообмеженні сферою приватного життя, русі любові і дружби, посильному захисту цих споконвічних цінностей і від домагань зовнішнього світу, і від внутрішньої виразки душевного розладу. Але романтичне коло замикається й тут – Мюссе все більше переходить до релігійної ідеї, ідеї християнського милосердя. Ці настрої чітко звучать у кінцівці «Сповіді сина століття».

 

 

У поетичній тканині «Сповіді сина выку» відбувається переосмислення класицистичних традицій, розвиток ранньоромантичних, зародження явищ, якы передвіщають імпресіоністську ы символістську поетику, підлягаючи новому романтичному цілому. У романі здійснюється трансформація романтичної поетики, створюється особливий тип романтизму, у надрах якого зріють нові художні тенденції – тобто відбивається обумовлена історією живаючи динаміка літературного розвитку в його наступності ы новаторстві.

У загальному підсумку спадщина Мюссе в історії французького романтизму э знаменно дволикою. З одного боку, вона – одне з найбільш повних і чистих виражень послідовного романтизму в «загально-європейському», типологічному змісті; з іншого боку, аналітичний психологізм у зображенні сучасної людини зближає зрілого Мюссе з реалізмом.

Мюссе противоставляє свою систему загальному потоку романтичного руху, і це негайно позначається й на його літературній позиції. Цей типовий романтик (у всякому разі, в 30-і роки) з самого початку дозволяє собі висміювати романтичні святині як кліше, як позу. Уперше з Мюссе в систему французького романтизму входить романтична іронія – у всіх її іпостасях. Це, насамперед, іронія над самим романтизмом: битви романтиків з класиками постають в Мюссе як бурі в склянці води, як бої через епітети й рими, як літературна забава, далека від справжнього життя і від справжніх турбот мистецтва.

У романі «Сповідь сина століття» (1836) укладена ніби формула еволюції світовідчування Мюссе, що змушує навіть найперші його творчі кроки розглядати в особливому світлі. Сюжет роману принципово інтимний, мова йде про гірке і важке любов двох людей, причому труднощі виникають винятково від характеру героя – оточення, «обставини» у цій історії не відіграють істотної ролі. Але знаменитий історико-публіцистичний вступ до роману, велична й скорботна увертюра, розширює його атмосферу до меж століття, епохи, створює широкий фон і фундамент. Особисту трагедію спустошеної душі Мюссе хоче бачити як закономірне «генетичне» наслідок неблагополуччя всього століття, як символ.

 

 

Зарубежная литература XIX в. : Романтизм: Хрестоматия историко-литературных материалов / Под ред. А. С. Дмитриева. – М. : Литература, 1990.

История зарубежной литературы XIX в. В 2. ч. / Под ред. Н. П. Михальской. – М. : Знание, 1991.

Ковалева О. В., Шахова Л. Г. Зарубежная литература XIX века (романтизм). – М. : Аста, 2005.

Мюссе А. Исповедь сына века /Пер. с фр. Д. Лившица, К. Ксаниной. – М. : Гослитиздат, 1978.

Храповицкая Г. Н., Коровин А. В. История зарубежной литературы. Западноевропейский и американский романтизм. – М. : Грани, 2002.