Становлення тоталітарних режимів в Європі (Італія, Німеччина)

Муссоліні не зважився відразу встановити необмежену диктатуру. Він побоювався відновлення революції. В свій перший кабінет, прагнучи додати йому респектабельність, він включив ряд відомих політичних діячів – лібералів і католиків, зберіг монархію, хоча роль Віктора-Еммануїла III була практично зведена до нуля. Перехід до диктатури здійснювався поступово, протягом декількох років.

Для підготовки національної економіки до агресивних воєн Муссоліні створив і розрекламував так звану “корпоративну систему”, призначену для усунення суперечностей між працею і капіталом, тобто між фашистськими профспілками, що нібито представляли інтереси робітників, і об'єднаннями підприємців. В 1934 р. були створено 22 корпорації у всіх галузях економіки – промисловості, торгівлі, сільському господарстві і сфері послуг. Кожна корпорація включала рівну кількість представників профспілок і підприємців, а також по три функціонери фашистської партії, покликані відігравати роль “неупереджених арбітрів”. Було створено міністерство корпорацій, яке очолив сам Муссоліні. Ніякої реальної ролі корпорації не грали. В 1938 р., парламент був замінений палатою корпорацій, що призначалася дуче і не мала по суті ніяких повноважень.

Фашизм заохочував втручання держави в економічне життя, зрощення монополій з державним апаратом. В Італії створювалися державно-монополістичні об'єднання, найбільшим з них був Інститут промислової реконструкції (ІРІ), який сприяв зростанню монополій, заохочував розвиток промисловості і узяв під контроль значну частину військової і важкої індустрії.

Тоталітарний режим встановлений наприкінці 20-х рр. ХХ ст. в Італії (проіснував майже до кінця Другої світової війни), – був фашизм, який спирався на концепцію корпоративної, синдикалістської держави, з метою відновлення величі Римської Імперії.

Тоталітарний режим в Німеччині спирався на націонал-соціалістичну доктрину, в основі якої був расизм, крайній етатизм, експансіонізм, мілітаризм, кінцевою метою режиму стала утопія про світове панування, заснування тисячолітнього Третього рейху.

Тоталітарні режими показали свою ефективність під час війни, значно прискорили розвиток національних економіки, техніки, науки, освіти, культури, спорту. Вони ліквідували безробіття, здійснили широкі соціальні програми, багато уваги приділяли вихованню і освіті молоді тощо, що однак супроводжувалося політичним безправ'ям громадян, геноцидом, військово-політичним експансіонізмом.

Для всіх форм тоталітаризму було характерним панування традиції, звичаю, сама влада ґрунтувалась на традиції. Люди, займаючи трохи не рабське становище по відношенню до влади, все ж знаходили опору в родині, родинних зв’язках. Тому однією з цілей тоталітаризму була анігіляція традиції.

Як відомо однією з традиційних опор, на яких базується особистість є нація. Симптоматично, що правий і лівий варіанти тоталітаризму, підійшовши до цієї проблеми, здавалося б з прямо протилежних боків, змогли використати її кожний по-своєму для утвердження тотального панування держави.

Що стосується фашизму, то для того, щоб закріпити “диво німецького відродження”, почате в 20-х роках, Гітлер проголосив ідею націонал-соціалістичної народної держави, яка оцінює значення людства в його базових расових термінах. Виходячи з цього культивується ідея збереження чистоти арійської раси, стосовно решти світу – йдеться про панування арійської раси. Діяльність суспільних інститутів повністю підкорялася цій універсальній меті. Важливою особливістю фашистської ідейно-політичної конструкції стало ототожнення, органічне злиття понять нації та національної держави, її характеристика як расової держави. Держава розглядалася як юридичне втілення нації, наділена відповідальністю за означення природи, цілей і інтересів нації в конкретний історичний період.

Таким чином, відштовхнувшись від здавалося б прямо протилежних інтернаціоналістичних позицій, Гітлер та його соратники прийшли до висновку, по своєму функціональному значенню близькому до позиції більшовиків. Тільки якщо в останніх в якості суб’єкта смертельної боротьби виступали класи, то у нацистів демаркаційна лінія проходила між німцями і німецьким народом з одного боку, й іншим світом – з іншого. Націоналізм та інтернаціоналізм були поставлені на службу ідентичних цілей ідеологічного обслуговування фашистського і більшовицького режимів.

В обох різновидах тоталітаризму всі без винятку ресурси, як от: матеріальні, людські або інтелектуальні, були спрямовані на досягнення однієї універсальної мети – тисячолітнього рейху в одному випадку і світлого комуністичного майбутнього – в іншому. Єдина універсальна мета обумовила моноідеологію в лиці єдиної державної ідеології. Все, що не узгоджується з єдиномисленням по відношенню до даної мети, ліквідувалось.

Незмінним атрибутом тоталітаризму є тісний взаємозв’язок між істиною та силою: тут сила визначає істину. Ідеології і марксизму-ленінізму, і нацизму були “вірні”, тому що вони всесильні, адже вони спирались на фундамент карної терористичної машини, міцного пропагандистського апарату та інші аксесуари тоталітарно-диктаторської держави.

В тоталітарній системі нерідко логіка абсурду бере верх над логікою здорового глузду. Фіктивна, ілюзорна, штучно сконструйована дійсність стає на місце реальної дійсності. Це досягається або довільним трактуванням фактів на користь політичної та ідеологічної кон’юнктури, або їх ігноруванням. Тоталітарна держава та її керівництво має постійну потребу в обґрунтуванні своєї легітимності й навіть безпомилковості. Звідси – потреба у постійному перекроюванні як минулого, так і сучасності, в залежності від поворотів політичного курсу керівництва партії та держави.

Саме ці характеристики дозволяють оцінювати фашизм (в різних його варіантах) і марксизм-ленінізм (в його більшовицькій інтерпретації) як два протилежних прояви або два альтернативних (правого і лівого) варіанти особливого суспільно-історичного феномену – тоталітаризму.

Отже, тоталітаризм – це система насильницького політичного панування, що характеризується повним підкоренням суспільства, його економічного, соціального, ідеологічного і, навіть, повсякденного життя владою пануючої еліти, організованої у військово-бюрократичний апарат.

Для тоталітарних режимів характерна наявність ідеології, тобто комплексу ідей, що обґрунтовують право цих режимів на панування в усіх сферах суспільного життя. Оскільки тоталітарний режим вважає себе втіленням і істини, і блага, то будь-яка інша думка, будь-яке інакомислення розглядаються як зло, яке підлягає знищенню. В політичній сфері цьому відповідає монополізація влади. Влада опиняється в руках однієї партії, а сама партія – під владою одного лідера – вождя, фюрера, дуче. Відбувається з’єднання правлячої партії з державним апаратом, забороняються всі інші політичні партії та суспільні організації, не підкорені правлячій партії, різко зменшується роль права, закону. Збереження й зміцнення тоталітарного режиму неможливе без насилля, тому для нього характерне використання терору, як засобу внутрішньої політики. Отже, італійський і гітлерівський режими – типові приклади тоталітаризму.

Таким чином, тоталітаризм, цей феноменом XX століття, народжений західною раціоналістичною цивілізацією, виявився життєздатним (з відповідними національно-історичними, соціокультурними і політико-культурними особливостями і нюансами) – і на Заході, як це було в Німеччині й Італії, і на Сході, як це було в Радянському Союзі та ряді країн Азії.

До встановлення тоталітаризму може призвести низький рівень суспільної свідомості при високих темпах розвитку капіталістичних відносин. Наслідками встановлення тоталітарного режиму можуть бути – або катастрофа, наприклад розгром у війні, або по мірі розвитку суспільної свідомості, до переходу в бік демократії через авторитаризм.

 

 

Отже, тоталітаризм – це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об'єднань, соціальних груп та інститутів.

Соціальну базу тоталітаризму складають маргінальні та люмпенізовані групи і соціальні прошарки, які виникають в нових економічних умовах і які найбільш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей. Політичними провідниками тоталітаризму є масові вождистські партії, які виникли у першій чверті XX ст. і прагнули до монополізації державної влади, претендуючи водночас на творення «нового світу» або «нового світового порядку». Таким чином, за наявності необхідних умов і приходу до влади тоталітарних партій тоталітаризм із галузі теоретичних уявлень перетворювався в реальну політичну практику. Протягом 20-30-х років, а потім другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні і наближені до них режими були встановлені у 17 країнах з 27.

Залежно від пануючої ідеології, яка впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм може бути представлений як комунізм, фашизм і націонал-соціалізм. Історично першою і класичною формою тоталітаризму став комунізм. Комуністичний тоталітаризм виник після Великої Жовтневої революції 1917 р. в Росії. Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм. Виникає в Італії в 1922 р. Італійський фашизм ставив за мету діяльності не побудову «нового суспільства, а відродження величі італійської нації і Римської імперії». Третій різновид тоталітаризму – націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник у Німеччині в 1933 р. Націонал-соціалізм має багато спільного як з фашизмом, так і з комунізмом. Але, якщо мета діяльності комуністів – побудова комуністичного суспільства, фашистів – відродження Римської імперії, то націонал-соціалістів – світове панування арійської раси

 

 

1. Ільїн В. В. Свобода і тоталітаризм/ В. В. Ільїн //Нова політика. – 2000. – № 2. – C. 54-57

2. Кочержинський Ю. Тоталітарна держава-продовження моделі політичної самодержавної/ Ю. Кочержинський //Всесвітня Історія. – 1998. – № 2. – C. 34-39

3. Остапенко Н. Тоталітарні держави Європи: Матеріали до теми. 10 клас/ Н. Остапенко //Історія України. – 2005. – № 39. – C. 14-20

4. Панченко П. Тоталітарна природа держави і політичне коріння переслідування іншодумців //Всесвітня Історія. – 1998. – № 2. – C. 2-5

5. Романюк О. Праві та ліві тоталітарні режими: спільне і специфічне/ О. Романюк //Нова політика. – 2002. – № 1. – C. 55-59