Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Суб’єкти цивільного права

Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
29
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Зміст
 
Вступ
Розділ 1. Теоретичний аспект поняття суб'єкти цивільного права
1.1 Поняття суб'єктів цивільного права
Розділ 2. Фізичні особи – суб'єкти цивільного права: характеристика
2.1 Дієздатність та правоздатність фізичних осіб
2.2 Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною
2.3 Процедура та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою; оголошення її померлою
Розділ 3. Юридичні особи як суб'єкти цивільного права
3.1 Поняття та правосуб'єктність юридичної особи
3.2 Створення та припинення діяльності юридичних осіб
Висновки
Список використаних джерел
 
Вступ
 
Актуальність теми дослідження. З юридичної точки зору, суб'єкт – це особа чи організація як носій певних прав та обов'язків. Характер взаємовідносин держави з особою являється важливим показником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з державою.
Питання прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.
Свобода людини – вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права людини природні, тобто пов'язані з самим її існуванням і розвитком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо).
Зрозуміло, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користатися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкретизують можливість діяти у межах, встановлених її правовим статусом. Теорія права і правова практика розрізняють поняття «права людини» і «права громадянина». У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людською істотою, її існуванням та розвитком.
Людина як суб'єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізична особа. Але ж існують також об'єднання громадян, які іменуються юридичними особами. Актуальність обраної теми пояснюється важливістю розуміння всіх прав і обов'язків, якими наділяються фізичні та юридичні особи в контексті цивільних відносин.
Об'єктом дослідження в даній курсовій роботі є суспільні відносини, що виникають під час функціонування суб'єктів цивільного права.
Предметом дослідження даного курсового дослідження є безпосередньо суб'єкти цивільного права (фізичні та юридичні особи).
Мета дослідження – повне всебічне дослідження суб'єктів цивільного права.
Поставлена мета зумовила вирішення таких завдань:
визначити поняття «суб'єктів цивільного права»;
дослідити дієздатність та правоздатність юридичних осіб, як суб'єктів цивільного права;
дослідити правосуб'єктність юридичних осіб, як суб'єктів цивільного права;
з'ясувати процедуру створення та припинення діяльності юридичних осіб.
Під час написання курсової роботи, я використовувала метод порівняння – досліджувались думки провідних вчених, які досліджували дане питання та дані думки порівнювались; а також системно-структурний метод, який зумовив структуру моєї курсової роботи.
Структурно моя робота складається із вступу, трьох розділів, які завершуються логічними висновками та списком використаних джерел.
 
Розділ 1. Теоретичний аспект поняття суб'єкти цивільного права
 
1.1 Поняття суб'єктів цивільного права
 
Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава.
До фізичних осіб належать громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхніх право- та дієздатності.
Цивільною правоздатністю називається здатність особи мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Правоздатність у громадянина України виникає від дня народження і припиняється з його смертю (або з визнанням громадянина померлим). Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і для кожного незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду й характеру занять, місця проживання тощо. Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений уній[5, c. 125].
Цивільна дієздатність – це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки, тобто його здатність розпоряджатися власними правами і нести відповідальність за свої дії. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоров'я фізичної особи. Виходячи з цього, цивільна дієздатність поділяється на такі види: – повна дієздатність; – часткова дієздатність; – мінімальна дієздатність; – обмежена дієздатність; – визнання громадянина недієздатним[5, c. 127].
Повна дієздатність настає з досягненням повноліття – 18 років. Згідно з чинним законодавством у випадку одруження особи до досягнення повноліття повна дієздатність у неї настає з моменту одруження. Часткову дієздатність мають фізичні особи у віці від 15 до 18 років. Вони мають право укладати угоди за згодою своїх батьків (усиновителів) чи піклувальників. Крім того, вони можуть самостійно здійснювати дрібні побутові угоди; розпоряджатися своєю заробітною платнею чи стипендією; реалізовувати свої авторські та винахідницькі права; вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними; володіти, користуватись і розпоряджатися майном трудового або селянського господарства, якщо неповнолітні є членами зазначених господарств; бути членами громадських організацій; нести відповідальність за заподіяну ними шкоду іншим особам.
Мінімальна дієздатність характерна для осіб віком до 15 років, які мають право здійснювати тільки дрібні побутові угоди та вносити вклади до кредитних установ і розпоряджатися ними. Якщо ж вклад було внесено на ім'я неповнолітнього іншою особою, то розпоряджатися цим вкладом до виповнення неповнолітньому 15 років будуть батьки чи інші його представники (усиновителі чи опікуни) [2].
Обмежена дієздатність може бути визначена судом громадянам, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами. Вони можуть укладати угоди щодо розпорядження майном, а також отримувати заробітну платню, пенсію чи інші види доходів та розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод.
Громадянин, який через душевну хворобу чи недоумство нездатний розуміти значення своїх дій чи керувати ними, може бути визнаний судом недієздатним, а відтак над ним установлюється опіка, що приводить до втрати ним можливості щодо укладання угод. Односторонні угоди (наприклад, заповіт, видача доручення і т. ін.), що були укладені до визнання особи недієздатною, припиняють свою дію. В разі одужання чи значного покращення здоров'я громадянина, якого визнано недієздатним, суд поновлює його в дієздатності [12, c. 95].
Якщо громадянин зникає, його місцеперебування невідоме, розшуки його не дають позитивних результатів, а тривала відсутність на місці проживання робить правовідносини за його участю невизначеними, громадянин визнається безвісно відсутнім, а потім оголошується померлим у порядку, визначеному чинним законодавством.
Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражі чи третейському суді.
Правовими ознаками юридичної особи є: – організаційна єдність; – наявність відокремленого майна; – можливість виступати в цивільному обороті від власного імені; – здатність самостійно нести майнову відповідальність [14, c. 125].
Юридична особа повинна мати: свій статут; правоздатність; назву; органи; місцезнаходження (філіали, представництва). Юридичні особи наділені цивільною правосуб'єктністю, тобто цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю, які виникають водночас із моменту їх державної реєстрації.
Цивільна правоздатність юридичної особи визначається характером і змістом діяльності юридичної особи, що передбачена статутом організації. Цивільна дієздатність здійснюється відповідними органами юридичної особи, які можуть бути як єдиноначальними, так і колегіальними (чи в поєднанні між собою). Для юридичної особи правосуб'єктність виникає: – з моменту затвердження статуту або положення; – з моменту видання компетентним органом постанови про утворення організації; – з моменту реєстрації статуту, якщо він підлягає реєстрації.
Залежно від характеру власності розрізняють такі види юридичних осіб; державні; колективні; орендні; акціонерні, спільні, за участю закордонних суб'єктів приватні; сімейні; релігійні та ін.
Крім того, за характером діяльності юридичні особи поділяються на: підприємства, що виробляють продукцію; установи, котрі надають послуги населенню; колгоспи – колективні виробничі сільськогосподарські підприємства; комерційні та інші організації (торгівлі, харчування, будівництва й т. д.).
 
Розділ 2. Фізичні особи – суб'єкти цивільного права: характеристика
 
2.1 Дієздатність та правоздатність фізичних осіб
 
Відповідно до Цивільного кодексу України усі фізичні особи мають цивільну правоздатність та дієздатність. Для визнання осіб суб'єктами цивільного права необхідна наявність цивільної правосуб'єктності, тобто їхньої право – та дієздатності. Правоздатність у фізичної особи виникає від дня народження і припиняється з її смертю (або з оголошенням її померлою). Це означає, що ще до народження людини суспільство, держава вже визначили для неї коло прав, а сам факт народження свідчить про набуття людиною цих прав.
З цього випливає, що для визнання особи правоздатною потрібно, щоб вона народилась живою. Цивільна правоздатність як суспільно-правова якість визнається за всіма громадянами, які мають бути рівними перед законом. Вона закріплюється в цивільному законодавстві як рівна для всіх і кожного, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, мови, релігійних поглядів, роду і характеру занять, місця проживання тощо[10, c. 109].
У випадках встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. У таких випадках не йдеться про виникнення у зачатої дитини правоздатності, а акцентується увага на захисті інтересів можливого спадкоємця чи іншої уповноваженої особи. При цьому ніяких прав на майно чи спадщину ненароджений мати не може. Захист його інтересів відбувається шляхом охорони можливої частки, що належатиме йому за умови його народження[10, c. 111].
Якщо ж дитина народиться мертвою, то вона не буде вважатися спадкоємцем. Жоден громадянин упродовж свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений у ній. Цивільне законодавство України встановлює, що фізична особа може мати: особисті немайнові права; майно на праві власності; право користування житловими приміщеннями; право на підприємництво; право заповідати та успадковувати майно; бути стороною в договорі.
Як бачимо, зміст цивільної правоздатності визначається законом, але перелік цих прав не є вичерпним. Фізична особа вправі самостійно змінити своє ім'я, якщо воно їй не подобається, при досягненні 16 років. Але зміна фізичною особою імені не впливає на її цивільні права та обов'язки і не є підставою для їх припинення або зміни.
У цьому разі фізична особа зобов'язана сповістити про таку зміну своїх боржників та кредиторів. Допускаються два види обмеження цивільної правоздатності – добровільний і примусовий. Одним із прикладів добровільного обмеження цивільної правоздатності можна визнати випадок, коли особа, яка стала ченцем, добровільно відмовляється від деяких цивільних прав. Примусове обмеження цивільної правоздатності допустиме лише тоді, коли воно передбачене законом (обмеження волі, виправні роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, адміністративний нагляд, позбавлення права керувати транспортним засобом тощо). Такі обмеження є реакцією держави на протиправну поведінку особи або заходом профілактики та лікування небезпечних захворювань[14, c. 129].
Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Обсяг цивільної дієздатності виникає не одразу після народження, а поступово, в міру досягнення певного віку, і залежить від психічного здоров'я фізичної особи. Цивільний кодекс України встановлює обсяг цивільної дієздатності, який може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом. Виходячи з цього, розглядають такі види цивільної дієздатності: повну дієздатність; неповну дієздатність; часткову дієздатність; обмежену дієздатність; визнання особи недієздатною.
За Цивільним кодексом України повна дієздатність настає з досягненням повноліття – вісімнадцятирічного віку. При народженні дитини неповнолітньою жінкою також настає її повна цивільна дієздатність. Чинним законодавством передбачається можливість надання повної цивільної дієздатності також особі, якій виповнилося 16 років і яка працює за трудовим договором або бажає займатися підприємницькою діяльністю, а також особі, яка записана матір'ю, батьком дитини до досягнення нею (ним) повноліття[2].
Неповну дієздатність мають фізичні особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні). Вони мають право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами. Вони також самостійно здійснюють права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, укладають правочини за згодою своїх батьків усиновлювачів) або піклувальників.
Неповнолітній сам несе відповідальність за невиконання договору, укладеного зі згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітнього немає майна, достатнього для відшкодування збитків, додатково (субсидіарно) відповідають батьки, або піклувальники. За шкоду, заподіяну іншій особі, неповнолітня особа несе відповідальність на загальних підставах[11, c. 87].
Часткова дієздатність характерна для осіб віком до 14 років (малолітні), які виступають як самостійні суб'єкти цивільних відносин і мають право: самостійно вчиняти дрібні побутові правочини (правочин вважається дрібним побутовим, якщо задовольняє побутові потреби особи відповідно до її фізичного, духовного чи соціального розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість) ; здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
Правочин, який вчинено малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким вона проживає, або опікуном. Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Діти не несуть відповідальності за завдану ними шкоду[19, c. 213].
Обмежена дієздатність може бути визначена судом особі, яка страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.
Фізична особа може бути визнана недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а відтак над нею встановлюється опіка, що призводить до втрати можливості укладення правочинів. Односторонні правочини (наприклад, заповіт, видача довіреності укладені до визнання особи недієздатною, втрачають чинність. У разі одужання чи значного покращання здоров'я особи, яку визнано недієздатною, суд поновлює її в дієздатності.
 
2.2 Обмеження дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатною
 
До обмеження дієздатності фізичної особи можуть призвести дві підстави: 1) якщо вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; 2) якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ч. ч. 1, 2 ст. 36 ЦК) [2].
Порядок обмеження дієздатності здійснюється у судовому порядку і є можливим лише щодо повнолітніх осіб. Цивільна дієздатність останніх вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Правові наслідки обмеження у дієздатності: над обмеженою у дієздатності фізичною особою встановлюється піклування, вона самостійно може вчиняти лише дрібні побутові правочини; якщо вчинення правочинів щодо розпорядження майном виходять за межі дрібних побутових, то це можливим лише за згодою піклувальника; одержання та розпорядження заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів здійснюється піклувальником; особа самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, і за шкоду, завдану нею іншій особі[9, c. 91].
Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визначається Цивільно-процесуального кодексу. У рішенні суду про обмеження у дієздатності не зазначається строк такого обмеження. У разі одужання фізичної особи, цивільна дієздатність котрої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій, та (або) у разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд поновлює її цивільну дієздатність (ст. 38 ЦК) [2].
Підставою визнання фізичної особи недієздатною – хронічний, стійкий психічний розлад, нездатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Позбавити дієздатності можна і малолітню особу, бо вона має часткову дієздатність, і неповнолітню особу, яка має неповну цивільну дієздатність[2].
Якщо внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу вони не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Це можливо і щодо фізичної особи, яка до цього вже була обмежена у дієздатності внаслідок психічного розладу, котрий суттєво впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними за умови, що її психічний стан значно погіршився, а психічний розлад набув характеру стійкого, хронічного.
Суддя у порядку підготовки справи до розгляду за наявності достатніх даних про психічну хворобу фізичної особи призначає для визначення її психічного стану судово-психіатричну експертизу (ст. 258 ЦПК). Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану, особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною [16, c. 210].
Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною: над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; вона позбавляється права на вчинення будь-якого правочину; правочини від імені недієздатної фізичної особи й у її інтересах вчиняє опікун, який одночасно несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.
У рішенні суду не зазначається, на який час фізична особа визнається недієздатною, бо згодом, під впливом певних обставин (лікування тощо) стан психічного здоров'я такої особи може покращитися. Якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у фізичної особи поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій і (або) керувати ними, суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку. Це можливо за позовом опікуна чи органу опіки та піклування.
 
2.3 Процедура та наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою; оголошення її померлою
 
З місцем проживання тісно пов'язані такі інститути цивільного права як визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою. Ці інститути вносять визначеність в цивільні, сімейні та інші правові відносини. Суб'єктом таких відносин є фізична особа, про місцезнаходження якої іншим суб'єктам правових відносин протягом тривалого часу нічого не відомо. Ця невідомість є об'єктивною перешкодою в реалізації іншими учасниками правовідносин своїх суб'єктивних прав або виконання юридичних обов'язків.
Щоб усунути юридичну невизначеність, яка спричинена тривалою відсутністю фізичної особи, закон передбачає створення особливого юридичного статусу для такої особи – визнання її в судовому порядку безвісно відсутньою. Безвісна відсутність – засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності фізичної особи в місці свого проживання, якщо не вдалося встановити місце її перебування[12, c. 162].
Відповідно до ст. 43 ЦК України фізична особа може бути визнана безвісно відсутньою за таких умов: 1) якщо вона відсутня у місці свого постійного проживання протягом року; 2) якщо протягом одного року в місці, де особа постійно або переважно проживає, немає відомостей про її місцеперебування. День одержання останніх відомостей може бути підтверджено пред'явленням останнього листа відсутньої особи, або іншим способом[2].
У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про відсутню особу, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому були одержані останні відомості про неї, а в разі неможливості встановити цей місяць – перше січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК України) ; 3) вжитими заходами щодо розшуку відсутньої особи встановити місце її перебування неможливо; 4) визнання причин, через які заявник просить визнати фізичну особу безвісно відсутньою юридично поважними[2].
Згідно зі ст. 248 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України суд до початку розгляду справи встановлює осіб, які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також запитує відповідні організації за її останнім місцем роботи та проживання про наявність відомостей щодо такої особи.
В юридичній літературі зазначається, що визнання фізичної особи безвісно відсутньою не допускається у випадках, коли вона переховується від розшуку (наприклад, за кримінальною справою), або про яку вірогідно відомо, що вона жива, але немає точних відомостей про її місце перебування.
На наш погляд, таку позицію не можна підтримати з таких причин: по-перше, закон не містить вказівки про неможливість визнання такої особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; по-друге, зазначені цивільно-правові інститути спрямовані також на захист прав інших осіб, які перебувають у правових відносинах з особою, місцезнаходження якої невідоме[16, c. 215].
Остання, наприклад, має невиконані зобов'язання: в місті її останнього проживання залишається певне майно, що необхідно утримувати, мешкає дружина, яка бажає створити нову сім'ю, але не в змозі розірвати попередній шлюб.
Тому, варто погодитись з думкою І. А. Бірюкова про те, що у разі, коли заявник просить визнати безвісно відсутньою особу, стосовно якої порушена кримінальна справа і яка зникла з місця постійного проживання, порушивши при цьому підписку про невиїзд, то суд таку заяву повинен прийняти, дослідити всі необхідні умови для визнання безвісно відсутньою, і якщо будуть встановлені умови – винести рішення по суті. Рішення суду про визнання такої особи безвісно відсутньою не повинне впливати на діяльність правоохоронних органів щодо розшуку цієї особи. Те саме можна сказати і про оголошення особи померлою.
Визнання фізичної особи безвісно відсутньою спричиняє певні правові наслідки, але не відображається на її правоздатності та дієздатності. Особа, яка жива, не перестає бути суб'єктом права.
Згідно зі ст. 44 ЦК України на підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Цей захід не означає обмеження майнових прав даної особи, а навпаки, сприяє охороні її інтересів. Водночас він є гарантом задоволення майнових прав осіб, з якими відсутня особа мала певні зобов'язальні відносини[2].
За заявою заінтересованих осіб, органів опіки та піклування опіка може бути встановлена нотаріусом над майном фізичної особи, місцезнаходження якої невідоме, до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою. Опікун зобов'язується з майном особи, яка визнана безвісно відсутньою, або особи, місцезнаходження якої невідоме, виконати низку обов'язків, які повинна була виконати відсутня особа забезпечити за рахунок цього майна утримання осіб, яких остання зобов'язана за законом утримувати (неповнолітні діти, пристарілі батьки), а також задовольнити вимоги щодо сплати боргів за зобов'язаннями безвісно відсутньої особи[7, c. 119].
Якщо після зникнення особи залишились незадоволені майнові спори, то опікун має право пред'явити позов від імені та в інтересах відсутньої особи, а також відповідати від її імені в межах майна, що знаходиться під опікою. Окрім встановлення опіки над майном відсутньої особи законодавство передбачає можливість укладення договору передачі її майна в управління. Орган опіки і піклування вправі підшукати для майна відсутньої особи управителя і укласти з ним договір управління майном у відповідності зі ст. 1029 ЦК України. Заінтересованими в цій процедурі можуть бути як члени сім'ї безвісно відсутньої особи, так і, напевно, ті, кому така особа повинна повернути борг або виконати інше зобов'язання[2].
Припиняються зобов'язання, тісно пов'язані з особою, яка безвісно відсутня, зокрема чинність довіреності, договору доручення. Будь-які інші наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою у ЦК України не зазначені. Але вони визначені іншими нормативними актами.
Відповідно до ст. 46 Закону України «Про пенсійне забезпечення» неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина незалежно від віку і працездатності, якщо вона доглядає за дітьми безвісно відсутньої особи, які не досягли восьми років, мають право вимагати призначення їм пенсії у зв'язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім.
Чоловік або дружина безвісно відсутньої особи набувають права розірвати шлюб у спрощеному порядку через органи РАЦСу. Дитина безвісно відсутньої особи може бути усиновлена без згоди останньої. Якщо фізична особа, яка визнана безвісно відсутньою, з'явилася або одержані відомості про місце її перебування, суд за місцем перебування цієї особи або той, що ухвалив рішення про визнання її безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує його[16, c. 221].
На підставі рішення суду відміняється опіка, встановлена над майном безвісно відсутньої особи. Припиняються виплати пенсій відповідним категоріям осіб. Виплачені раніше грошові суми поверненню не підлягають. Можливе поновлення шлюбних відносин між. особою, яка повернулась, і її дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу, якщо шлюб було розірвано. Поновлення інших особистих та майнових прав такої особи чинне законодавство не передбачає.
Визнання фізичної особи безвісно відсутньою не ліквідує юридичну невизначеність, що виникла, оскільки вона залишається учасником правовідносин. Тому до ЦК введено інститут – оголошення фізичної особи померлою, який має свою специфічну характеристику. Якщо безвісна відсутність означає неотримання відомостей про особу протягом року, то оголошення її померлою поглинає безвісну відсутність і визначає декілька термінів, після закінчення яких особу можна оголосити померлою[16, c. 224].
За своїми правовими наслідками оголошення фізичної особи померлою майже прирівнюється до смерті, а визнання її безвісно відсутньою має лише ті наслідки, які передбачені в законі. Відповідно до ч. 1 ст. 46 ЦК України фізична особа може бути оголошена померлою у судовому порядку. При цьому не вимагається, щоб попередньо її було визнано безвісно відсутньою[2].
Підставами оголошення фізичної особи померлою є: 1) відсутність особи в місці постійного проживання протягом трьох років з дня отримання останніх відомостей про неї; 2) відсутність протягом вказаних строків відомостей про місце перебування відсутньої особи; 3) неможливість встановити місце перебування даної особи, незважаючи на всі вжиті заходи щодо розшуку; 4) визнання юридично поважними причин, через які заявник просить визнати громадянина померлим.
Закон встановлює скорочений шестимісячний строк для оголошення фізичної особи померлою, якщо вона безвісно пропала за обставин, які загрожували смертю або давали підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку. Наприклад, якщо відомо, що особа була пасажиром або членом екіпажу літака, що потерпів аварію, то її оголошують померлою через шість місяців, оскільки ймовірність смерті за таких умов є досить великою. Суд у такому випадку визнає не факт смерті особи, а оголошує її померлою на підставі презумпції смерті під час нещасного випадку.
Частина 2 ст. 46 ЦК України називає ще одну загальну підставу оголошення фізичної особи померлою: фізична особа, яка безвісно пропала у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи, що заслуговують на увагу, суд може оголосити фізичну особу померлою до спливу цього строку[2].
Такими обставинами слід вважати певні докази як документальні, так і свідчення свідків про високу ймовірність загибелі даної особи. Іншу позицію щодо зазначеної правової норми мав ЦК УРСР від 1963 p., згідно з ч. 2 ст. 21 якого особа, яка пропала безвісно у зв'язку з воєнними діями, могла бути оголошена померлою не раніше спливу двох років з дня закінчення воєнних дій.
На підставі рішення суду про оголошення фізичної особи померлою, органи РАЦСу видають заінтересованим особам свідоцтво про її смерть. Днем смерті особи, яка оголошена померлою, вважається день набрання чинності судового рішення.
Фізична особа, яка пропала безвісно за обставин, які загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку, може бути оголошена померлою від дня її припустимої смерті (наприклад, день катастрофи пасажирського літака, день повені або іншого стихійного лиха).
Донині серед вчених не існує єдиної думки щодо питання правових наслідків оголошення фізичної особи померлою. Більшість авторів вважають, що особа, оголошена померлою, не позбавляється правоздатності, якщо вона насправді жива.
Водночас припущення про її смерть, підтверджене судовим рішенням, реєструється в органах РАЦСу і тягне втрату особою придбаних раніше цивільних прав та обов'язків. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони співпадають з наслідками, передбаченими у випадку смерті особи: 1) до спадкоємців переходять усі права та обов'язки, що належали особі, яка оголошена померлою.
Водночас ч. 2 ст. 47 ЦК України зазначає, що спадкоємці не мають права відчужувати протягом п'яти років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини. Така норма, на нашу думку, містить гарантію прав особи, оголошеної померлою, у випадку її появи; 2) припиняється шлюб; 3) припиняються зобов'язання, пов'язані з особою, яка оголошена померлою; 4) певні особи набувають право на отримання пенсій (як і в разі визнання фізичної особи безвісно відсутньою) [2].
Так як підставою оголошення фізичної особи померлою є лише припущення про її смерть, тому не виключається можливість появи або виявлення її місця перебування.
Стаття 48 ЦК України передбачає наслідки, пов´язані з появою фізичної особи, яка була оголошена померлою: суд за місцем перебування цієї особи або суд, що ухвалив рішення про оголошення її померлою, за заявою останньої або іншої заінтересованої особи скасовує відповідне рішення; поновлюється особисто-правовий статус особи; незалежно від часу своєї появи особа може вимагати від будь-кого повернення майна, що збереглося та безоплатно перейшло до нього після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника; особа, до якої майно перейшло за оплатними правочинами, зобов'язана повернути його, якщо буде встановлено, що на момент набуття майна вона знала, що фізична особа, яка оголошена померлою, жива (у разі неможливості повернути майно в натурі, власнику відшкодовується вартість цього майна) ; якщо майно фізичної особи, яка оголошена померлою, перейшло у власність територіальної громади і було реалізоване нею, особі, яка з´явилася, повертається сума, одержана від реалізації майна; припиняється виплата пенсій відповідним категоріям осіб; у сфері сімейних відносин поява особи, яка оголошена померлою, є підставою для поновлення шлюбних відносин шляхом нової реєстрації шлюбу[12, c. 115].
Вирішуючи справи про визнання фізичної особи безвісно від сутньою або оголошення її померлою, суди співпрацюють з органами внутрішніх справ у збиранні доказів про безвісно відсутніх осіб. Від оперативності працівників міліції зазвичай залежить якість розгляду цих справ. За останні 5 років кількість осіб, оголошених у розшук як безвісно відсутніх, збільшилася більше ніж у п'ять разів. Разом із тим відсоток розшуку безвісно відсутніх осіб складає 85, 6% (дані за 9 місяців 2004р.) і не відповідає вимогам сьогодення. У системі МВС України створено спеціальні підрозділи, які займаються розшуком безвісно зниклих громадян. Саме вони мають оперативно реагувати на кожну подібну ситуацію, встановлювати долю зниклих, а якщо йдеться про факти насильницької смерті, викривати і передавати злочинців до органів правосуддя.
 
Розділ 3. Юридичні особи як суб'єкти цивільного права
 
3.1 Поняття та правосуб'єктність юридичної особи
 
Цивільна правосуб'єктність юридичної особи, тобто її здатність бути суб'єктом цивільних відносин, складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності цієї особи. Цивільна правоздатність юридичної особи – це її здатність мати цивільні права і обов'язки, яка виникає з моменту створення юридичної особи і припиняється з дня внесення запису до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.
Згідно зі ст. 91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка передбачалася радянським цивільним законодавством, прийшов принцип універсальної правоздатності, що є відображенням сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного[2].
Слід зазначити, що правоздатність юридичної особи розширилася не лише за рахунок надання їй рис універсальності, але також і завдяки зміні підходу до вирішення питання стосовно того, які права може мати така особа. Якщо раніше традиційно наголошувалося на майнових правах юридичної особи, то тепер нарівні з ними у ЦК закріплені і її особисті немайнові права.
Зокрема, ст. 94 ЦК встановлює, що юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. При цьому особисті немайнові права юридичної особи захищаються на загальних засадах відповідно до глави З ЦК. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» у випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості[2].
Судовий захист гідності, честі та ділової репутації внаслідок поширення про особу недостовірної інформації не виключається і в разі, якщо особа, яка поширила таку інформацію, невідома (наприклад, при направленні анонімних або псевдонімних листів чи звернень, смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, поширення інформації в мережі Інтернет особою, яку неможливо ідентифікувати, тощо). У такому випадку суд вправі за заявою заінтересованої особи встановити факт неправдивості цієї інформації та спростувати її в порядку окремого провадження. Така заява розглядається за правилами, визначеними розділом IV ЦПК[5, c. 98].
У разі поширення недостовірної інформації, що порушує особисті немайнові права юридичної особи або її структурного підрозділу, позов вправі пред'явити орган цієї юридичної особи. Разом з тим обсяг цивільної правоздатності юридичної особи не є безмежним, оскільки визначається її установчими документами. Це означає, що комерційні організації, якщо в їх установчих документах не міститься вичерпний перелік видів діяльності, яку вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом[17, c. 278].
Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь-які угоди. Проте якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів її діяльності – вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними. Обмеження цивільної правоздатності юридичних осіб може мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.
Крім того, обмеженням правоздатності юридичної особи можна вважати правило ч. З ст. 91 ЦК, відповідно до якого здійснення нею окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, можливе лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною так і універсальною правоздатністю. Вказана вимога поширюється як на підприємницькі, так і непідприємницькі організації[2].
Наприклад, таке ліцензування передбачено Законом України від 16 вересня 1997 р. «Про благодійництво та благодійні організації». Згідно із Законом України від 22 квітня 1993 р. «Про аудиторську діяльність» (в редакції Закону від 14 вересня 2006 р.) аудиторська діяльність підлягає обов'язковій сертифікації. Органи, які здійснюють ліцензування, і порядок здійснення ліцензування передбачені законом. Відмова в наданні ліцензії може бути оскаржена до суду.
Цивільна дієздатність юридичної особи – це її здатність набувати власними діями цивільні права і брати на себе цивільні обов'язки. Цивільну дієздатність юридична особа реалізує через свої органи, які діють відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів. Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція кожного з цих органів, порядок їх утворення, визначаються для різних видів юридичних осіб ЦК і відповідним цивільним законодавством.
 
3.2 Створення та припинення діяльності юридичних осіб
 
Юридичні особи створюються у порядку, встановленому законом. Залежно від характеру участі державних органів та їх засновників, традиційно вирізняють такі способи утворення юридичної особи: o розпорядчий; o нормативно-явочний; o дозвільний; o договірний. Розпорядчий порядок утворення юридичної особи полягає у тому, що рішення (розпорядження) про створення юридичної особи публічного права приймає компетентний орган державної влади або місцевого самоуправління, а про юридичну особу приватного права – власник або уповноважена ним особа.
Нормативно-явочний (реєстраційний) порядок передбачає наявність нормативного акту загального характеру, який регламентує порядок утворення та діяльності певного виду юридичної особи. Виконання передбачених у такому акті вимог дає право на визнання за ним утворення статусу юридичної особи і державний орган не може відмовити їй у реєстрації. У такому порядку виникають недержавні юридичні особи[13, c. 109].
Дозвільний порядок створення юридичної особи передбачає наявність ініціативи засновників і дозволу відповідного органу чи підприємства (наприклад, дозволу Антимонопольного комітету України). Договірний порядок створення юридичної особи має місце, коли юридична особа утворюється шляхом укладення договору між її засновниками. У такому порядку виникають різноманітні господарські асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств.
Незалежно від порядку утворення юридичної особи, всі вони повинні мати установчі документи: розпорядчий акт, статут (положення) ; установчий договір і статут; протокол зборів тощо. Стадію розробки і затвердження установчих документів можна назвати підготовчою стадією утворення юридичної особи. Після неї наступає реєстраційна стадія. Реєстраційна стадія бере свій початок із звернення засновника до компетентного органу із заявою про державну реєстрацію юридичної особи[17, c. 281].
Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Порядок та умови державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, регламентовані Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2004 р. Водночас, особливості державної реєстрації професійних спілок, благодійних організацій, політичних партій, банків, кредитних спілок, бірж установлені спеціальним законодавством.
Державна реєстрація юридичних осіб проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного підпорядкування або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцем знаходження юридичної особи.
Висновок
Дослідивши тему курсової роботи, я дійшла до висновків, які виклала нижче. Отже, Значення, місце та сприйняття суспільством поняття «фізична особа» за останнє десятиріччя наповнилось більш глибоким змістом, ніж у період комунототалітаризму. Поняття прав людини, імплементації норм міжнародного права до національного законодавства наповнює більш значимим змістом це поняття. Частішають у судовій практиці з цивільних питань рішення, стосовно захисту та забезпечення невід'ємних прав людини, особи, громадянина. Але, на жаль, такі прецеденти ще не мають стійкої тенденції до всеохоплюючої практики. Поняття делікту (відшкодування збитків) фізичним особам ще, здебільшого, носять поодинокий характер, базуючись на горезвісному, так званому «залишковому принципі».
Отже, історично, практично все XX сторіччя на просторах нашої країни фізична особа (громадянин, особистість, людина) були лише матеріалом (гвинтиком) для приводу в рух державного механізму з декларованим, але не забезпеченим на практиці захистом прав фізичних осіб на усіх щаблях суспільної драбини.
Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринкової економіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, підприємств, установ, громадських та інших організацій.
Поняття та ознаки юридичної особи розкриваються в ст. 80 ЦК України: юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Як суб'єкт майнових та особистих немайнових відносин юридична особа наділяється цивільною право дієздатністю.
Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами, з моменту реєстрації статуту. В цей самий момент виникає й цивільна дієздатність юридичної особи, тобто здатність своїм діям набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. Відповідно до ЦК України юридичні особи утворюються в порядку, встановленому законодавством. Громадські організації, порядок виникнення яких законодавством не передбачений, утворюються в порядку, встановленому їхнім статутом.
Припинення діяльності юридичних осіб відбувається, як правило, у тому самому порядку, в якому вони були створені. Юридичні особи можна поділяти на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на: а) приватні; б) колективні; в) державні; г) змішані. Відповідно до суб'єктного складу юридичні особи поділяють на: а) українські; б) спільні з участю іноземного інвестора; в) іноземні; г) міжнародні організації та об'єднання.
Правами юридичних осіб наділяються не лише такі колективні утворення, які діють з метою одержання прибутку, а й різні установи, об'єднання громадян, релігійні організації тощо. Не маючи основною метою своєї діяльності одержання прибутку, ці організації, однак, є учасниками цивільного обороту, тобто часто змушені вступати в цивільно-правові відносини і набувати майнових та особистих немайнових прав та обов'язків.
До юридичних осіб належать і такі державні організації, які фінансуються за рахунок інших джерел, мають самостійний кошторис і самостійний баланс. Як юридичні особи в Україні діють і різні об'єднання громадян.
 
Список використаних джерел
 
Конституція України прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Урядовий Кур'єр, 1996, – 28 червня.
Цивільний кодекс України від 30 вересня 2015р. //Відомості Верховної Ради України. – 2003. -№№40-44. – ст. 356
Про підприємництво: Закон України від 5 квітня 2015 р// Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №433. -ст. 144.
Безбабік О. Поняття та правосуб'єктність юридичних осіб як суб'єктів підприємницької діяльності// Юридичний журнал. Видавнича організація «ЮСТІНІАН», 2011р., №9 (51) – С. 9-19.
Брагинский М. И., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая: Общие положения. – М. : Статут, 2002. – 841 с.
Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь: “Перун”, 2001. – 1440 с.
Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – М. : ООО “ТК Велби”, 2002. – Т. 1. – 630 с.
Єрьоменко Г. В. Тенденції розвитку інституту цивільно-правової відповідальності // Державотворення і правотворення в Україні: досвід проблеми, перспективи / За ред. Ю. С. Шемшученка. – К., 2001. – С. 454-466.
Жабреев М. В. Публичные образования и их органы // Цивилистические записки. Межвуз сб. науч. трудов. – М. : Статут, 2001. – С. 177-219.
Канзафарова І. С. Договірна відповідальність юридичних осіб у комерційному обігу: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12. 00. 03 / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 1999. – 16 с.
Кодифікація приватного (цивільного) права України / За ред. А. Довгерта. – К. : Український центр правничих студій, 2000. – 336 с.
Кравчук В. М. Ознаки та поняття юридичної особи // Уряду України. Президенту, законодавчій, виконавчій владі. – К., 1999. – Т. 12. – С. 625-637.
Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. – К. : Форум, 2003. – 940 с.
Кучеренко І. М. Організаційно-правові форми юридичних осіб приватного права. – К. : ДП “Юридичне видавництво “Аста”, 2004. – 328 с.
Цивільне право України / За ред. проф. Ч. Н. Азімова, доцентів С. Н. Приступи, В. М. Ігнатенка. – Х. : Право, 2000. – Ч. 1. – 365 с.
Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К. : Юрінком Інтер, 2000. – Кн. 1. – 864 с.
Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. – Одеса: Юридична література, 2003. – 1079 с.
Цивільне та сімейне право України у запитаннях та відповідях / За ред. Харитонова Є. О., Калітенко О. М. – Харків: Одіссей, 2002. – 640 с.
Хуторян Н. М. Теоретичні проблеми відповідальності у трудовому праві // Становлення та розвиток цивільних і трудових відносин у сучасній Україні. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – С. 173-212.
Янкова О. С. Правове регулювання статутного фонду комерційних організацій: : Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12. 00. 04 / Інститут економіко-правових досліджень НАН України. – Донецьк, 2000. – 20 с.
Фото Капча