Суб’єкти цивільного права

Підставою визнання фізичної особи недієздатною – хронічний, стійкий психічний розлад, нездатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Позбавити дієздатності можна і малолітню особу, бо вона має часткову дієздатність, і неповнолітню особу, яка має неповну цивільну дієздатність[2].

Якщо внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу вони не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Це можливо і щодо фізичної особи, яка до цього вже була обмежена у дієздатності внаслідок психічного розладу, котрий суттєво впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними за умови, що її психічний стан значно погіршився, а психічний розлад набув характеру стійкого, хронічного.

Суддя у порядку підготовки справи до розгляду за наявності достатніх даних про психічну хворобу фізичної особи призначає для визначення її психічного стану судово-психіатричну експертизу (ст. 258 ЦПК). Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану, особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною [16, c. 210].

Правові наслідки визнання фізичної особи недієздатною: над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка; вона позбавляється права на вчинення будь-якого правочину; правочини від імені недієздатної фізичної особи й у її інтересах вчиняє опікун, який одночасно несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

У рішенні суду не зазначається, на який час фізична особа визнається недієздатною, бо згодом, під впливом певних обставин (лікування тощо) стан психічного здоров'я такої особи може покращитися. Якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у фізичної особи поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій і (або) керувати ними, суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку. Це можливо за позовом опікуна чи органу опіки та піклування.

 

 

З місцем проживання тісно пов'язані такі інститути цивільного права як визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою. Ці інститути вносять визначеність в цивільні, сімейні та інші правові відносини. Суб'єктом таких відносин є фізична особа, про місцезнаходження якої іншим суб'єктам правових відносин протягом тривалого часу нічого не відомо. Ця невідомість є об'єктивною перешкодою в реалізації іншими учасниками правовідносин своїх суб'єктивних прав або виконання юридичних обов'язків.

Щоб усунути юридичну невизначеність, яка спричинена тривалою відсутністю фізичної особи, закон передбачає створення особливого юридичного статусу для такої особи – визнання її в судовому порядку безвісно відсутньою. Безвісна відсутність – засвідчений у судовому порядку факт довготривалої відсутності фізичної особи в місці свого проживання, якщо не вдалося встановити місце її перебування[12, c. 162].

Відповідно до ст. 43 ЦК України фізична особа може бути визнана безвісно відсутньою за таких умов: 1) якщо вона відсутня у місці свого постійного проживання протягом року; 2) якщо протягом одного року в місці, де особа постійно або переважно проживає, немає відомостей про її місцеперебування. День одержання останніх відомостей може бути підтверджено пред'явленням останнього листа відсутньої особи, або іншим способом[2].

У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про відсутню особу, початком безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, в якому були одержані останні відомості про неї, а в разі неможливості встановити цей місяць – перше січня наступного року (ч. 2 ст. 43 ЦК України) ; 3) вжитими заходами щодо розшуку відсутньої особи встановити місце її перебування неможливо; 4) визнання причин, через які заявник просить визнати фізичну особу безвісно відсутньою юридично поважними[2].

Згідно зі ст. 248 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України суд до початку розгляду справи встановлює осіб, які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також запитує відповідні організації за її останнім місцем роботи та проживання про наявність відомостей щодо такої особи.

В юридичній літературі зазначається, що визнання фізичної особи безвісно відсутньою не допускається у випадках, коли вона переховується від розшуку (наприклад, за кримінальною справою), або про яку вірогідно відомо, що вона жива, але немає точних відомостей про її місце перебування.

На наш погляд, таку позицію не можна підтримати з таких причин: по-перше, закон не містить вказівки про неможливість визнання такої особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; по-друге, зазначені цивільно-правові інститути спрямовані також на захист прав інших осіб, які перебувають у правових відносинах з особою, місцезнаходження якої невідоме[16, c. 215].

Остання, наприклад, має невиконані зобов'язання: в місті її останнього проживання залишається певне майно, що необхідно утримувати, мешкає дружина, яка бажає створити нову сім'ю, але не в змозі розірвати попередній