Суб’єкти владних повноважень як користувачі персональних даних

 

 

Стаття присвячена характеристиці нормативно-правових актів, що визначають категорії суб’єктів владних повноважень і їх компетенцію щодо використання й захисту персональних даних.

Ключові слова: суб’єкти владних повноважень, влада, організаційний принцип влади, інформаційні відносини, персональні дані.

 

 

Інформаційне середовище, що сформувало сучасне українське суспільства, щодня вбирає інформацію не тільки офіційного публічного характеру, а все більше накопичує даних особистісного змісту про конкретних людей. Сталою тенденцією в розвитку інформаційних відносин, що виникають у процесі функціонування суб’єктів владних повноважень, є збільшення обсягів використання персональних даних громадян. Одночасне зростання рівня технічного оснащення суспільства сприяє спрощенню доступу необмеженого кола як фізичних так і юридичних осіб до персональних даних конкретної особи. Такі дані можуть використовуватись недобросовісними набувачами в незаконних цілях різноманітних шахрайських схем за для отримання майна громадян. Зазначені тенденції розвитку інформаційного суспільства в України зумовили необхідність закріплення на законодавчому рівні відповідного напряму забезпечення інформаційної безпеки. Так, у п. 13 третього розділу Закону України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» зазначається, що вирішення проблеми інформаційної безпеки має здійснюватися шляхом удосконалення нормативно-правової бази щодо захисту персональних даних [19]. У результаті вдосконалення вітчизняного законодавства в зазначеному напрямі 01 червня 2010 р. було прийнято Закон України «Про захист персональних даних» [16], призначення якого -упорядкувати діяльність із формування й використання баз персональних даних, підвищити організацію процесів охорони та захисту цих відомостей суб’єктами приватного й публічного права.

Особливого значення для інформаційної безпеки держави та її кожного громадянина, на нашу думку, набуває упорядкування норм, що визначають адміністративно-правове регулювання діяльності суб’єктів владних повноважень щодо використання та захисту персональних даних. Така значущість цього питання зумовлена двома основними причинами: абсолютними обсягами персональних даних усіх громадян України, що опрацьовуються суб’єктами владних повноважень; обов’язковістю передання персональних даних громадянами цим суб’єктам у процесі реалізації своїх конституційних громадянських прав та обов’язків.

Постановка завдання. Метою статті є з’ясування змісту поняття й кола суб’єктів владних повноважень, а також загальних засад та правових підстав використання ними персональних даних. Предметом розгляду в дослідженні є правові норми, що регулюють статус фізичних і юридичних осіб як суб’єктів владних повноважень і визначають загальні засади використання ними персональних даних у своїй роботі.

Результати дослідження. Законодавче визначення поняття «суб’єкт владних повноважень» міститься в п. 7 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України від 06. 07. 2005 р. Відповідно до цієї норми, суб’єкт владних повноважень – це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі делегованих повноважень [7]. Аналогічне визначення міститься й у Положенні про Єдину базу даних електронних адрес, номерів, факсів (телефаксів) суб’єктів владних повноважень [15].

Першою категорією суб’єктів владних повноважень є орган державної влади. Як зазначає В. Шаповал, поняття державного органу набуло вжитку в XIX ст., коли держава розглядалась як засіб (механізм), що об’єктивно має складну організацію, елементами якої є державні органи. Органістичні погляди на державу поширені за античних часів, і в середньовіччі відображені в цілісній теорії, відомій як органічна [25]. Г. Еллінек запропонував, по суті, цілісну теорію державних органів: «необхідність державних органів випливає вже із самої суті держави як єдиного організованого союзу» [5, с. 400], тобто державний орган визначався ним як структурний елемент «єдиного організованого союзу», при цьому зазначалось, що не існує «двох осіб – особи держави й особи органу, які були б між собою у правових відносинах; держава й орган, навпаки, утворюють єдине ціле» [5, с. 412-413]. На його думку, констатує В. Шаповал, держава може існувати лише опосередковано через існування своїх органів, поза якими вона є «юридичним ніщо», проте органи виражають не свою волю, а волю держави, тому вони практично не є самодостатніми суб’єктами права [25]. Сучасне розуміння органів державної влади не змінило своєї основної суті, проте розширилось за рахунок урахування додаткових важливих ознак. Так, сучасний юрист Н. Продан під органами державної влади пропонує розуміти колегіальні та (або) одноосібні органи, наділені юридично визначеними державно-владними повноваженнями й необхідними засобами та механізмами для виконання функцій і завдань держави. Ці органи формуються шляхом виборів і створюються державою, мають відповідну внутрішню організаційну структуру [22]. На думку Т. Андрусяка, орган держави – це створений державою або безпосередньо народом колектив уповноважених осіб (депутатів чи державних службовців) або одна особа, який (яка) має свою визначену структуру та наділений (-а) владними повноваженнями для здійснення певних державних завдань і функцій [2]. В. Суворов визначає державний орган як частину державного апарату, наділеного державно-владними повноваженнями, що здійснює свою компетенцію за уповноваженням держави в установленому ним порядку [12]. Уже Ш. Монтеск’є розмежував у межах єдиної державної влади три влади: законотворчу, державного управління, правосуддя з виокремленням органів, призначених для їх здійснення [25]. Сучасні науковці, юристи, продовжуючи цю теорію, ділять за характером і змістом державної діяльності органи державної влади на органи законодавчої, судової та виконавчої влади [2].

Відповідно до ст. 75 Конституції України, єдиним