Сучасні дослідження з історії освіти: методологічні аспекти

 

 

Проаналізовано сучасні історико-освітні дослідження на теренах пострадянського простору. Основну увагу звернуто на проблему використання методичного інструментарію дослідника для вивчення питань історії освіти.

Ключові слова: історія освіти, історико-освітні дослідження, наукові підходи, методи наукового дослідження.

Історія освіти як частина освітологічного і загаль- ноісторичного знання за останні десятиліття на теренах пострадянського простору зазнала істотних змін. Це розширення її предметного поля та виділення в ньому змістових рівнів (історія теорії і практики освіти, соціокультурний простір системи освіти, історія управління галуззю освіти, історія освітніх інституцій, історія навчальних закладів, історія вчительства, історія студентства, історія учнівства) ; відмова від політичної ідеології й уявної академічності історико-освітніх досліджень; розширення можливостей міждисциплінарних досліджень сфери освіти з одночасним подолання описовості; пошук інноваційних ракурсів вивчення освітньої спадщини; популяризація результатів осві- тологічних досліджень, у тому числі й шляхом створення національного історико-освітнього наративу.

Історія освіти в Україні донині представлена досить обмеженим колом учених, які не мають розгалуженої інфраструктури наукового середовища у сфері своєї діяльності [1-7]. Історик освітньої проблематики почасти змушений сам розробляти й вирішувати численні методологічні й методичні питання, починаючи з онтології й гносеології історико-освітнього процесу, зі структури особистості, дійової особи історії, з культурантропології і завершуючи історичною соціологією й політологією освітніх традицій. Метою цієї статті є з’ясування методичного інструментарію сучасного дослідника історико-освітньої проблематики.

Тезу про те, що історичне знання єдине і має універсальний набір методів та інструментів пізнання, більшість наукового співтовариства відкинула. Вважаємо, що реалізація актуального завдання «методологічного переозброєння» історії освіти потребує ґрунтовного огляду накопиченого вченими методичного інструментарію та досвіду його дослідницького застосування. Розробка конкретно-наукового методу не зводиться лише до визначення сукупності необхідних спеціально-історичних і загальнонаукових методів. Будь-який метод наукових досліджень містить у собі наріжний вектор, що формує його основу і характеризує суть. Такий вектор становить підхід і принцип. Підхід визначає основний шлях розв’язання поставлених дослідницьких завдань, отже розкриває напрям пошукової стратегії вченого. Методологія історико- освітніх досліджень може формуватися з урахуванням підходів, традиційних для історичного дослідження: конкретно-історичного підходу, який передбачає розгляд і виклад надійно вивірених фактів історії освіти, з наступним їхнім аналізом; класового, а також поєднаного з ним формаційного підходу, що оцінюють істо- рико-освітню проблематику в контексті певної соціально-економічної формації.

Разом із тим, історична наука, що від початку була пов’язана з прагненням суспільства осмислити закономірності свого становлення, на сучасному етапі звертається до теоретичних моделей і схем соціології, антропології, економіки та психології як інструментів пізнання суспільства. Історіописання ХХІ ст. характеризується плюралізмом підходів і відмовою від пошуку остаточної істини. Аналіз застосовуваних дослідниками історії освіти підходів дозволяє констатувати не тільки їх різноманітність, але й недостатньо чітке визначення їх кордонів. Непоодиноко ці підходи взає- моперетинаються, акцентуючи увагу на зміні предмета дослідження чи його методів. У сучасній науковій літературі з освітологічної проблематики використовуваними методологічними підходами стали:

• системно-структурний підхід дає можливість розглядати окремі явища в їхній єдності із середовищем, соціальним розвитком, запитами суспільства, розчленувати ціле й виокремлювати складові елементи, з метою їх глибокого пізнання, інтеграції елементів і зв’язків для цілісного уявлення щодо структури системних об’єктів;
• соціально-історичний підхід концентрує увагу дослідника на чіткому врахуванні й відтворенні всіх елементів і етапів досліджуваної проблеми, на з’ясуванні соціальних механізмів, що детермінують явище, й особливостей розвитку соціуму в певний історичний період;
• цивілізаційний підхід створює можливості вирізняти на засадах загальнолюдських цінностей сферу взаємодії з людиною як єдиним творцем історії в центрі дослідження. Цей підхід дозволяє пізнати минуле крізь всі об’єктивізації суб’єкта історії, вивчити його у всіх сферах діяльності: трудовій, соціальній, політичній, ідеологічній тощо.

У ході концептуального осмислення науковцями категорія «цивілізація» набуває парадигмальної змістовності через здатність виражати історичну природу людини в сукупності всіх форм її суспільної життєдіяльності. Їхнє конкретне розмаїття концентрується навколо стійких культурних зразків, які зумовлюють спільність соціальних відносин, традицій, ідей та посилюється в міру локалізації цивілізаційного процесу в просторі і часі. Наявні в суспільствознавстві трактування категорії «цивілізація» дають можливість вибудувати ієрархію понять – «людська цивілізація», «цивілізація-стадія», «великі цивілізації», «локальні цивілізації», «світова цивілізація» – засадничу для розробки цілісної теоретичної інтерпретації сутнісної єдності розмаїття конкретних форм реалізації і спрямованості історико-освітнього процесу людства.

Вивчення історії освіти в контексті людської цивілізації дає можливість виявити універсальні сутнісні засади освітнього процесу як атрибута суспільної історії, що, своєю чергою, зумовлює всесвітньо-історичні рамки його студіювання, у межах яких буде здійснюватися подальша конкретизація. Розгляд галузі освіти у вимірі локальних цивілізацій уможливлює постановку й вирішення освітніх проблем, які сформувалися в межах конкретно-історичних типів суспільств.

Культурологічний підхід ґрунтується на тісному зв’язку культури, соціального досвіду й освіти, що дає можливість аналізувати галузь освіти крізь призму системотворчих культурологічних понять (культура, культурні цінності, зразки, норми, ціннісно-значущі системи). Сучасне історико-освітологічне дослідження одним із головних завдань має аналіз усіх можливих типів діалогу, в яких і виявляється культурний сенс суспільства. Задля пізнання особливостей мислення та емоцій людей вивчається «культурний клімат» життєвого простору індивідів;

Соціокультурний (соціально-історичний і культурологічний) підхід, за якого основна стратегія наукового пошуку скеровується на інтелектуальні процеси й діяльність у конкретно-історичному соціокультурно- му контексті, а використовувані категорії (держава, суспільство, церква, навчальна практика і виховна теорія, субкультура вчителів