Судова влада як конституціино-правова категорія

Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко зазначають: «Судова влада передусім асоціюється з правосуддям, що відображає сутність і зміст судової влади та призначення суддів у суспільстві й державі. Водночас функції судової влади в Україні не обмежуються виключно функціями правосуддя. Вони є багатогранними та різноманітними, тому слід говорити про множинність цих функцій. Функції судової влади – це напрями та види діяльності судів у межах і порядку, передбачених Конституцією, законами й іншими актами чинного законодавства України» [13, с. 446].

Слід погодитись з І. В. Юревич, що «єдина судова система охоплює всі рівні територіального управління та є сукупністю органів і механізмів, що забезпечують виконання загальнодержавних завдань та законодавчих приписів, а також безпосередній контроль за реалізацією національних інтересів на основі єдиних приписів. її сутнісними характеристиками є цілісність; б) наявність внутрішньої системи та структури, елементи якої функціонують узгоджено; наявність досить розгалуженої системи взаємозв’язків, що означає ґрунтування на взаємодії учасників правових відносин; г) поширення цієї єдності в рамках усього правового простору держави; г) безперервність функціонування на певній території; д) єдиний порядок створення та ліквідації судів» [25, с. 105].

Сучасні енциклопедії пропонують визначення судової влади, яке в підсумку виглядає таким чином: судова влада – самостійна і незалежна сфера публічної влади (поряд із законодавчою і виконавчою), згідно з теорією розподілу влад, яка являє собою: а) сукупність повноважень щодо здійснення правосуддя, тобто повноважень із розгляду та вирішенню кримінальних, цивільних, арбітражних, адміністративних і конституційних справ (спорів) у порядку, встановленому процесуальним законодавством, а іноді також повноважень з обов’язкового трактування норм права, нормотворчих повноважень (створення судових прецедентів), контрольних повноважень (наприклад, перевірка законності арешту або затримання) і деяких інших (встановлення фактів, реєстрація юридичних осіб у певних зарубіжних країнах тощо) ; б) систему державних органів які забезпечують ці повноваження [18, с. 942].

До певної міри в цьому контексті слід згадати позицію В. М. Савицького, який стверджує, що судову владу як одну з основних структур правової держави не можна зводити до розгляду конкретних справ, передбачених нормами цивільного чи кримінального права. У контексті системи стримувань і противаг судову владу характеризує не стільки правосуддя (у традиційному сенсі), скільки юридична можливість здійснювати активний вплив на рішення та дії законодавчої й виконавчої влад, врівноважувати їх [19, с. 28-29].

У науково-практичному коментарі Конституції України колектив авторів під головуванням В. Я. Тація зазначають: «Закріплені в ст. 6 Конституції поняття «судова влада» і «правосуддя», яким іменується розділ VIII, не є тотожними. Правосуддя – це змістовна сторона судової влади. Вона показує, у який спосіб реалізується судова влада. Крім змістовної, є ще й організаційна сторона судової влади. Вона показує, через які структурні утворення реалізується судова влада. Саме тому ст. 124 Конституції, з якої починається розділ VIII «Правосуддя», уже в першому реченні містить принципову норму: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами» [10, с. 866].

Однією з глибоких помилок творців чинної Конституції України є обмежений підхід до реалізації судової влади у вигляді «правосуддя». Формула «правосуддя здійснюється виключно судами» виключає діяльність квазісудових органів, які, на думку багатьох учених [3, с. 375], є складовою судової системи як такої.

Досвід зарубіжних країн у цьому питанні не є однозначним. Зокрема, в Основному Законі Федеративної Республіки Німеччина (далі – ФРН) 1949 року розділ ІХ має назву тотожну з українським – «Правосуддя», але подібний підхід продиктований специфікою конституційної традиції країни. Власне, у Німеччині до правосуддя віднесена діяльність прокуратури, а судова влада, відповідно до ст. 92 Основного Закону, належить суддям. При цьому суддями можуть бути як професійні, так і непрофесійні судді [22, с. 317]. Отже, за своїм змістом норми Основного Закону ФРН ототожнюють судову владу з правосуддям та включають до останнього діяльність спеціальних юрисдикційних органів, покликаних відновлювати порушене право.

Більшість зарубіжних країн мають відповідний розділ конституції під назвою «Судова влада» [1, с. 250] (у Конституціях Греції, Іспанії, Франції, Японії) або «Суди» (у Конституції Португалії), «Судочинство» (у Конституції Угорщини), «Судова система» (у Конституції Македонії) [3, с. 379]. Подібний підхід є абсолютно виправданим, адже, як зазначалося вище, судова влада опосередковується через правосуддя та судово-владні відносини, зокрема опосередковується діяльністю різних юстиційних органів, що опікуються відновленням порушених прав. Отже, на нашу думку, назрілим є заміна назви розділу Конституції України з «Правосуддя» на «Судова влада».

Таким чином, ми розуміємо поняття «судова влада» як гілку влади, що не обмежується ототожнюванням із поняттям «суди», а має більш широкий зміст, що пов’язаний із достатньою інституційною спроможністю, можливістю здійснювати належний захист прав й інтересів людини та впливом на суспільство в цілому.

Формування судової влади має відповідати Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 6 якої має назву «Право на справедливий суд» та в ч. 1 гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним