Синдром Січневого повстання: Евгеніуш Ромер про революційне суспільство на сході Європи у 1917-1919 рр.

першу республіку в Європі, а також віра в цивілізаційну місію поляків на її сході. Ромер сприймав ідеологію Antemurale, де Польща інтерпретувалася як останній бастіон Заходу і латинської цивілізації перед наступом «варварського Сходу». Потужним чинником були русофобські настрої, що живилися синдромом поразки Січневого повстання 1863 року. Ці риси його політичних уподобань дозволяють зрозуміти його акценти та інтерпретації Великої війни і революції в Росії.

Ромер був палким прихильником національної ідеї, але не був націоналістом в повному розумінні цього слова . Його націоналізм не пов’язаний із «землею і кров’ю» й не мав етнічного змісту, а радше – імперіалістичне підґрунтя. Ромер повністю сприймав Литву в імперських категоріях, уважаючи, що її землі належать до «етнографічної Литви» . Остання була ідеологічною конструкцією з часів Речі Посполитої. Взагалі цей міф був досить популярним в середовищі польських революціонерів та інтелігенції. Литовці розумілися як частина великого річпосполитского світу, де головну роль відіграють поляки. Для Ромера характеристична глибока віра у відновлення історичної справедливості, коли «нова» Річ Посполита постане в кордонах 1772 року. Така історична пам’ять про Польщу формувала політичні уподобання переважної більшості поляків, що мешкали на території східних окраїн (пол. Kresow Wschodnich). На основі таких уявлень вчений рахував, що поляки в Литві не є коло- ніалістами, а радше корінним населенням краю .

Міф про Річ Посполиту впливав на розвиток політичної свідомості поляків. Тому будь-яка ініціатива радикальної зміни або трансформації знаходила підтримку серед них. Фактично, коріння модерного польського націоналізму бере початки від цього міфу, а також від – історичної пам’ яті про поразку Січневого повстання 1863 року. В уявленнях Ромера, польська історія – це минуле Честі, де полякам «нема чого соромитися». На посилення своєї націоналістичної аргументації, він покликається на ідеали «шляхетської демократії», прогресивність Травневої конституції 1791 року . На його переконання, тодішня унія Польщі з Литвою була прикладом європейського союзу держав. Характерно, що Ромерове уявлення про можливий «східний кордон» базувалися на критиці концепції «рівноваги», авторство якої належить професорові Янові Чекановському (1882-1965)  . Її суть полягала в тому, що «14 пунктів» президента США Вудро Вільсона мають бути застосовані по відношенню до кожної народності або народу на східних теренах «уявленої Польщі» .

Виходячи з цього, Ромер прихильно сприймав політичну і революційну діяльність Юзефа Пілсудського, хоча ж вони з ним перебували у різних політичних таборах . Початок війни учений зустрів у Львові, де працював професором університету. Після наступу російської армії і окупації Галичини (Східної Галіції) він на короткий час від’їжджає до Відня.

Ромер різко критично оцінював розв’язання війни в Європі, звинувачуючи Німеччину і Росію як головних антагоністів. Відсутність більш поглибленого аналізу причин війни пояснюється емоційністю, страхом смерті, а також надіями на відродження польської державності. Узагалі Ромер уважав, що «прусофільство» і «русофільство» у цей період було неможливе для всіх хто розумів підстави політики обох імперій . Ідея війни

у прусських імперських колах пояснювалася захистом малих країн і націй – Сербії, Бельгії і Польщі. У такій ситуації поляки мусіли б зайняти лояльну позицію до Росії, реалізовуючи свої громадянські права, але без «поривів» .

Під час розгортання активних бойових дій на східному фронті, Ромер прагнув накреслити шляхи відновлення польської державності і пояснити деякі нові феномени національної самоорганізації етнічних груп, соціальних класів і народностей. Матеріалом для його рефлексій була практика польського визвольного руху в Росії. Він уважав, що тільки подолання «крайовості» як політичної програми допоможе вийти з вузьких провінційних кордонів політичного мислення .

Ромер скептично сприйняв вибух революції в Росії, але завжди конструював можливі варіанти відновлення Польщі. Весь текст його щоденника – це глибока рефлексія над долею поляків в імперії, їхньою боротьбою за мову і католицизм. Зрозуміло, що останнє певною мірою було міфологізовано, адже Католицька Церква мала в імперії значні права, особливо на території своїх канонічних територій. Але логіка Ромера була типовою для більшості тогочасних польських діячів, для них Велика війна – це шанс Польщі, Російська революція – незалежна Польща! Як було відзначено вище, для ученого характерна «травма» історичної пам’яті – поразка Польських повстання в імперії Романових. Усі учасники і діячі повстань були героїчними образами боротьби проти поневолення, тому апеляція до їх авторитету мала сакральний зміст, надавала думкам, тезам, тексту незаперечного значення, значення «істини в останній інстанції».

Аналізуючи Російську революцію, Ромер звертається до цитування слів відомого польського революціонера 1831 року Мауріція Мохнацького: «Сутність революції полягає не у вуличному протесті, не у повішенні шпигунів і зрадників на стовпах, адже це не якась бурхлива нічна сцена, а в вмінні уберегтися від загальної необхідності у разі нагальної безмірної рішучості... ”   .

На основі цієї цитати Ромер критикував тогочасне російське суспільство, яке ще не доросло до такого розуміння революції. Але питання в іншому, він апелював до російського соціуму, як етнічної чи імперської спільноти? Видається, що Ромер виокремлював поляків зі складу імперського громадянства. З іншого боку, така інтерпретація свідчить про досить поверхове розуміння суспільства, якщо врахувати його наукову діяльність. Фактично вчений у таких розважаннях постає заручником ідеологічних