Синдром Січневого повстання: Евгеніуш Ромер про революційне суспільство на сході Європи у 1917-1919 рр.

За таких умов імперія Романових не зможе збудувати порядок і нормальну конституційну (правову) владу. Ромер підкріплював свою тезу суперечливим твердженням, що Росія не пройшла фазу освіченого абсолютизму . В таких оцінках учений дуже подібний до Астольфа де Кюстіна й Адама Міцкевича.

Ромер дуже песимістично оцінював російське суспільство. Для нього російський патріотизм мав сумнівний характер, тому трудно вірити його апологетам і прихильникам щодо їх бажання рятувати російську державу. Хоча учений і визнавав, що патріотизм є невідомою рисою для росіян . Поверховий критицизм Ромера спрямований відносно російського народу, який він характеризував як некультурну і темну масу, котра слухає тільки провідників, тому хитається у бік чорносотенного радикалізму .

На цій засаді Ромерове розуміння патріотизму тотожне тогочасним уявленням про націоналізм. Фактично він пробував пояснити явище російського патріотизму в межах річпосполит- ських уявлень про народ (пол. lud).

Після перемоги Лютневої революції в Петрограді, у червні 1917 року Ромер передрікав швидке і остаточне падіння російської держави, яка стрімко мчить до повного краху. По всій Росії зароджуються відцентрові тенденції, коли кожна провінція (губернія) бажає самоуправління або автономії . Він звертав увагу на фінляндський та український випадки, які свідчать про остаточне падіння імперії й самодержавства. Якщо Фінляндія прагнула незалежності, то Україна вимагала якомога ширшої автономії і створила свій автономний уряд, хоча і не прагне «ізоляції від Росії» .

Аналіз щоденника і паризьких нотаток Ромера черговий раз переконує в його прихильність до ідеології народової (національної) демократії, хоча з певним винятками і зауваженнями. «Кресовий» погляд залишався домінуючим в його оцінках щодо революційного процесу в Росії й Україні. Ромер називав Литву – «нашою», жодного разу, не написавши про можливості литовського національного самовизначення. Такі імперіалістичні уявлення щодо Литви ґрунтувалися на ідеї створення спільної держави. Білорусь взагалі вважав «темним» краєм, де немає потужної інтелігенції . Очевидно, такий тип світогляду і оцінки тогочасних подій були домінуючими в середовищі польської інтелігенції. Жовтневу революцію Ромер називав повстанням більшовиків, яке сприймалося на плітках, які привезені солдатами з Петрограду . Тому після кривавої перемоги більшовиків у Росії створилася дивна ситуація, коли поширюється опір і бойкот новій владі . 1917 рік в оцінці вченого був успішним, адже вимога незалежної Польщі була визнана Антантою та іншими західними країнами, а соціальна революція сприяла відновленню польської присутності на «Кресах» . Такі його уявлення ґрунтувалися на ідеалістичній оцінці конфесійної, релігійної та етнічної ситуації на окраїнах колишньої Речі Посполитої. Ромер, як і більшість кресов’яків, не помічали кардинальних змін суспільної свідомості за 150 років після трьох поділів Польщі. Як наслідок, події революції в самій Росії сприймалися ним як «перемога поляків» і «люмпенський бунт «руського мужика», при цьому початок війн за незалежність в Центральній Європі оцінювався як неминучий історичний процес.

Ромер уважав, що укладання Брестського миру свідчить про послідовну гру німців щодо дестабілізації Росії, яка дозволяє їм здобувати військові і дипломатичні перемоги на Східному фронті. З жалем учений визнавав, що сепаратний мир легітимізував більшовицький уряд. Ця угода надала більшовикам переваги у реалізації і пропагуванні революційних гасел, особливо, право народів на самовизначення . Але навіть мир не зберіг Росію в колишніх кордонах, тому засадниче право на самовизначення було ігнороване більшовиками по відношенню до більшості народностей і народів імперії Романових. Фактично, це право вони визнавали тільки щодо Польщі і Фінляндії. Така історична ситуація вимагала б примирення між революціонерами, але детермінувала початок громадянської війни. Наприклад, політика українського уряду кінця 1917 р. нічим не різнилася від гасел більшовиків . Можна стверджувати, що Ромер у питаннях східної політики Польщі і реакції на Російську революцію був прихильником Романа Дмовського, котрий уважав, що Росія «належить до минулого, а на територіях, що вона втратила не проживали державні народи – е^о.., « .

Досить скептично Ромер оцінював роль Антанти на сході Європи, котра пробувала відновити російську державність. Цю позицію він постійно виголошував у середовищі польської делегації на Паризькій мирній конференції. Для нього пропонований союзниками проект відродження «великої і єдиної Росії» без Польщі і Фінляндії ніколи не буде федерацією вільних народів. Це він пов’язував з практичною відсутністю програми діяльності Коаліції у Східній Європі, де виник проект створення прибалтійської федерації під протекторатом Великої Британії .

Під час Паризької конференції Ромер відстоював історичні права Польщі на Східну Галичину . Питання компенсації і рівності між поляками на сході і русинами на заході розглядалося на основі визнання спільного проживання цих народів на галицьких землях . Концепція «рівноваги» в Галичині мала би забезпечити домінування поляків в адміністрації, шкільній та університетській освіти. Навіть незначні здобутки для українців в цих сферах ще за Габсбурзької імперії були зігноровані. Зрозуміло, що така логіка мислення в тогочасних нових гео- політичних реаліях була хибною, хоча переконувала західних дипломатів і зокрема лорда Керзона в «поверненні історичних земель Речі Посполитої» до Польщі. При цьому Ромер навіть критикував Дмовского за спрощений підхід до східногалицького питання . Тоді учений виявив прихильність до концепції «Між- мор’я», де Польща мала б стати центром державного союзу між Балтійським і Чорним морем .

Характерно, що українців Східної Галичини, котрі ще в листопаді 1918 року проголосили Західноукраїнську народну республіку, Ромер принципово називав русинами. Щодо «українського питання» він і надалі залишався консервативним імперіалістом. З погляду кількох десятиліть можна стверджувати, що Ромер був одним з тих, хто заклав передумови українсько- польського конфлікту в першій половині ХХ ст.

В цьому аспекті він критикував антипольські настрої литовців, які «потребують пана з нагайкою» . Ромер піддавав сумніву ідею незалежність Литви зі столицею у Вільно, а також будь- який її можливий федеративний зв’язок з Росією . У червні 1919 року вчений покладав певні надії на проведення плебісциту населення «етнографічної Литви», відзначаючи, що польську меншину може задовольнити тільки «Велика Литва в унії з Польщею» . У своїх оцінках перетворень у Східній Європі вчений орієнтувався на міф про Річ Посполиту і переконання про цивілізаційний месіанізм поляків. Його реакція була типовою для націоналіста початку ХХ ст. У листопаді 1922 року Ромер описував скрутне становище поляків у Литві, де пропонував боротися за їх національні та культурні права, визнаючи, що це може призвести до позбавлення їх громадянських прав .

Висновки. Трудно писати про оцінки поляками революції в імперії Романових без контексту Першої світової війни. Всі тогочасні громадські діячі, представники опозиційних партій і рухів, різноманітні об’ єднання національних меншин розцінювали початок світової війни як можливість боротьби за свої національні, культурні і соціальні права. Особливе місце в імперському житті Росії займали поляки, котрі не втратили високий рівень політичної самоорганізації після трьох поділів. Мав рацію американський історик Роман Шпорлюк уважаючи, що у ХІХ столітті поляки не мали держави, але були нацією (домодерною і модерною) а росіяни мали державу, однак не були нацією . Розуміння цього аспекту дозволяє оцінювати політичну і революційну активність поляків як «внутрішніх ворогів» імперії. Недаремно, популярний після польських повстань вираз «такий молодий, а вже поляк» показує різко негативне сприйняття будь-яких проявів проти самодержавства, котрі в категоріях того часу були класичним сепаратизмом. Хоча треба визнати, що значна частина польської спільноти була щільно інтегрована до владних органів, працювала в установах, університетах, підприємствах і проявляла лояльність .

Евгеніуш Ромер був «сином свого часу», належав до покоління, ураженого поразкою Січневого повстання. До кінця життя вчений вважав себе кресов’яком. Він був палко заангажо- ваний східною політикою Юзефа Пілсудського і відновленої Польщі. Для Ромера характерний гегельянський підхід щодо оцінки націотворчих і визвольних процесів у Східній Європі. Головним гравцями для нього були тільки поляки і росіяни, за певних обставинах також німці. Всі інші народи він розглядав з позиції «неісторичності». Соціальні, культурні і національні трансформації після Російської революції 1917 р. Ромер оцінював з позиції польського націоналіста. Для нього визвольний рух українців вигідний тільки тоді, коли послабляв Росію і посилював Польщу. Загалом революційний процес в Україні і Білорусі він уважав боротьбою «малих» народів за автономію, фактично, відмовляючи їм у праві на національне самовизначення. Такі уявлення були панівними для тогочасної польської еліти, народженої і сформованої в умовах революційного підпілля Російської імперії.

Чи вважав Ромер революційні події на українських землях колишніх Габсбурзької і Російської імперії Українською революцією? Однозначно, що ні. Відповідь на це риторичне питання показує наскільки різною є оцінка і інтерпретації одних і тих самих подій людьми, що належать до іншої національної, культурної та навіть соціальної ідентичності. Для Ромера 19171923 роки були війною за незалежність, де провідну роль відігравала ідея нації, а не соціального визволення.