Тенденції розвитку міжрелігійних та міжконфесійних шлюбів в сучасній Україні

Під поняттям «модель сім’ї» ми маємо на увазі, що «нормативна модель визначає структуру реальної родини у даному суспільстві. Відхилення від моделі специфічні для кожної культури, і види аномальної сім’ї. Види дефектів, які виникають при соціалізації дітей в аномальних сім’ях, залежать від культури. Простіше кажучи, втрата батька по різному позначиться на вихованні дітей у протестантській і католицькій сім’ях» [3, с. 6]. Слід лише зауважити, що тут мається на увазі не лише віросповідання, якого дотримуються члени сім’ї, а й ширше – включеність сім’ї в певну культуру, яка умовно називається «протестантською» або «католицькою». Що стосується міжрелігійних та міжконфесійних шлюбів усередині країни, фактично в пострадянський період в Україні склалися всі умови для «вільної конкуренції» різних моделей сім’ї.

«Кожна культурно-релігійна модель сім’ї має свої особливості, хоча, безумовно, всі вони трансформуються під впливом різних соціально-економічних процесів, у тому числі міграційних» [4]. На думку психолога, у слов’янських пострадянських країнах домінує європейський (християнський) тип сім’ї, з яким все успішніше конкурує східно-азіатський (ісламський) її тип. В рамках християнської моделі сімейних відносин О. Маховська докладно описує католицьку, протестантську і православну моделі сім’ї.

У основі католицької моделі сім’ї лежить принцип збалансованості. Її психолог вважає найближчою до норми. Становище жінки в католицькій родині підпорядковане, але в неї є право голосу, до її думки варто прислухатися і обговорювати з нею всі питання. Але за всю родину відповідає батько. Протестантська модель сформувалася на ґрунті ідей рівності і індивідуальних досягнень. Жінка і чоловік в ній займають однакове становище, вони фактично взаємозамінні. Модель сім’ї, заснована на паритетних відносинах, нестабільна за визначенням. Само по собі збереження сім’ї або розлучення для таких сімей не виглядає особливою заслугою. Число розлучень по всьому світу – біля 50% від усіх укладених шлюбів.

У мусульманській родині, як відомо, жінка дуже цінується і оберігається, але як розрада, «приз», насолода. Цінність жінки тут розуміється майже буквально, тобто в матеріальному еквіваленті. Жінка повинна бути прив’язана до сім’ї, завжди добре одягатися і щедро обдаровуватися. Подарунки зведені в розряд ритуалу. Усі рішення в мусульманській сім’ї приймає чоловік. Стабілізуючим фактором у мусульманській родині є авторитет батьків. Жінка, яка відчуває психологічний дискомфорт, йде за порадою до старших членів сім’ї і знаходить у них підтримку і розраду. Ще один унікальний принцип мусульманської моделі сім’ї – замінність жінки (багатоженство).

У цілому, аргументи О. Маховской здаються переконливими, коли вона пояснює легкість вступу православних росіянок у шлюб з мусульманином близькістю моделей православної і мусульманської родини, із загальною для них безумовною владою чоловіка. При цьому православна жінка позбавляється від психологічного вантажу відповідальності за себе і дітей, і звично делегує всю повноту влади чоловікові.

Основна роль чоловіка в православної моделі – ініціювати сім’ю, сімейна рутина його не цікавить. Чоловік володіє владою і авторитетом, але всю свою відповідальність він делегує дружині. У православній родині загубилася фігура батька, жінка ж перевантажена відповідальністю. При цьому відносини в типовій сучасній православній родині нерідко нагадують сутичку, яку виграє психологічно чи фізично сильніший. Православна модель дисгармонійна, вона підходить лише для виключно витривалих і психологічно сильних людей, здатних внутрішньо зберегтися при будь- яких зовнішніх негараздах. У католиків вважається традиційною дітоцентриська модель сім’ї, коли вся увага направлена на дітей. У православній родині в основному підтримується авторитет батька, дітьми займається мати. А в протестантській моделі всі члени сім’ї рівні і діти виховуються як дорослі.

О. Маховська вважає, що православна модель сім’ї деформувалася і має сучасну культурну версію в результаті того, що у війнах і військових конфліктах фізично знищувалися величезні чоловічі популяції. З’явилася сім’я «без батька». І наступному поколінню хлопчиків довелося займати вже «дитяче місце». Не дарма кажуть про інфантилізм російських чоловіків. Однак, на нашу думку, не можна зводити проблему до зазначеного фактору. В Україні, де православна сім’я «козацького типу» трималася практично на жінці, в силу того, що козак більшу частину свого життя перебував у військових походах, повертаючись додому на період польових робіт і нагороджуючи дружину черговою дитиною, фактично не брав участі в побутовому житті сім’ї і вихованні дітей, сім’я «по православно-русскому типу» не деформувалася.

Ми не згодні з думкою дослідниці, що в Україні модель сім’ї історично перебувала під впливом протестантської і католицької етики. Православні Українці в силу більшої поліконфесійність своїй території були знайомі з «сімейними альтернативами», проте виробили свою специфічну сімейну модель. Саме тому, за даними О. Маховської, «при вкрай низькому рівні життя в цій країні рівень розлучень там менше, ніж у Росії»

. До самих психологічно компліментарних шлюбів дослідниця відносить українсько-єврейські, пов’язуючи це навіть не з хорошою сполучуваністю самих моделей, а зі специфічним способом залагодження конфліктів, при якому величезну роль грає гумор.

Ми ж вважаємо, що запорукою міцності міжрелігійних та міжконфесійних сімей в Україні є традиційна полірелігійність населення і випливаючий з неї більш високий, ніж у Росії, рівень релігійної толерантності, детермінований як історично, так і географічно, а сьогодні ще й геополітично.

Основною проблемою змішаного шлюбу, на думку більшості священнослужителів авраамічних релігій в Україні, є навіть не питання про зміну віри одним з подружжя, а питання про вибір віри й релігійного виховання дітей, народжених у подібному союзі. А тут компроміси, на думку богословів всіх релігій, не доречні. Тому будь-яка деномінація згодна закривати очі на подібні союзи, якщо вони гарантують релігійне виховання дітей в її лоні. В іншому ж випадку змішані шлюбні союзи порицяються і релігійно не освячуються.

Однак реальна суспільна ситуація в Україні, що стрімко трансформується, вимагає постійного перегляду релігійних установок, вироблення богословами і релігійними лідерами більш гнучкою і компромісною політики щодо міжконфесійних та міжрелігійних шлюбів. Міжконфесійні шлюби останнім часом викликають менший опір в українському суспільстві, зокрема у християнстві, де вони сприймаються як «практичний екуменізм» і в ісламі, коли мова йде про шлюб чоловіка- мусульманина з християнкою або єврейкою. Про шлюб жінки-мусульманки з іновірцем мови в мусульманському анклаві все ще бути не може.

Міжрелігійні та міжконфесійні шлюби як форма шлюбу в цілому являють собою складний, внутрішній мікросвіт шлюбних партнерів, первинно конструйований і модифікується за допомогою їх дій в галузі повсякденної, подружнього життя. Пов’язаної з релігійною самоідентифікацією партнерів. Даний процес обумовлений тим, що шлюбний простір складається з декількох соціальних реальностей, що відповідають за конкретний прояв релігійно забарвлених аспектів шлюбних відносин: реальність соціально-релігійних взаємодій (культової практики), реальність релігійного поведінки вдома, реальність шлюбних комунікацій, детермінованих релігією. Їх об’єднання в конкретному шлюбному союзі має строго індивідуальний характер.

Найстійкішою до трансформації ідентичністю особистості, яка вступає в шлюб, є релігія. Вона виступає фундаментом духовного начала людини, її індивідуальним підходом до питання віри, релігійних почуттів. Глобально трансформація релігійної ідентичності у шлюбі виражається у прийнятті віри партнера, але такі випадки частіше зустрічаються в міжрелігійних союзах, вони типові для шлюбу чоловіка-мусульманина з іновірною жінкою, в міжконфесійних ж шлюбах християн вони дуже рідкісні і мають одиничний характер. В цілому, в рамках конфесій однієї релігії питання перетворення ідентичності у шлюбі має більш компромісний характер.

По відношенню до релігійної ідентичності подружжя можна класифікувати моделі шлюбних відносин в міжрелігійних та міжконфесійних союзах, що спостерігаються в сучасній Україні, за типом відносини подружжя до релігійної віри один одного і виділити кілька сценаріїв трансформації їхньої релігійної ідентичності:

• релігійну асиміляцію, коли один з подружжя повністю приймає віру іншого;
• релігійну субординацію, коли подружжя домовляються про конфесійну приналежність дітей, їх релігійне виховання тощо;
• релігійний плюралізм, коли подружжя зберігають свої релігійні переконання без змін, укладають шлюб в обох релігійних традиціях паралельно і домовляються про форми відправлення релігійних ритуалів в сім’ї, як правило, залишаючи за дітьми свободу вибору віри.

Як ми бачимо, українське суспільство сьогодні переживає трансформації таких традиційних соціальних інститутів як релігія і сім’я. Зростання кількості міжконфесійних та міжрелігійних шлюбів – невід’ємна риса сучасності, якої не скасувати ані релігійними заборонами, ані світською риторикою. Пострадянський простір поступово долає наслідки комуністичного експерименту в світогляді людей і в етно-релігійних відносинах.

 

 

Міжрелігійний і навіть міжконфесійний шлюб представників авраамічних релігій з невідворотністю призводить до конфлікту двох легітимуючих подружнє життя релігійно-правових дискурсів, що, в свою чергу сприймається суспільством як дестабілізуючий фактор. Таке традиційне сприйняття релігійно змішаних шлюбів в суспільстві закріпилося у всіх країнах світу, громадяни яких ідентифікують свою культуру з авраамчною релігійною традицією. Саме цей суспільно-культурний і релігійний стереотип вимушені щоденно долати ті українці, хто перебуває у такому шлюбі.