Теорія і практика публічного мовлення

7.1 Особливості публічної (ораторської) мови

7.2 Види і жанри публічних виступів

7.3 Риторичний канон. Способи підготовки до публічного мовлення

7.4 Структура професійної публічної промови

 

 

Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Одним із її різновидів є ораторська мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з аудиторією слухачів з метою впливу на неї і переконання.

Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво, виникла в Стародавній Греції. Вона вважалася мистецтвом і була вагомою  частиною  суспільного  життя.  Греки  поділяли  риторику  на  три  галузі:  судову, політичну й урочисту. До нашого часу дійшли імена відомих античних ораторів Сократа, Платона, Аристотеля, Демосфена, Цицерона.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були митрополит Іларіон (його найвідоміша проповідь  –  “Слово про закон і благодать”) та Кирило Туровський.

У  17–18  столітті  курс  риторики  викладався  в  Києво–Могилянській  академії,  яка,  будучи  національним закладом, орієнтувалася на найпрогресивніші здобутки європейських університетів. Ім'я академії пославили такі видатні ритори, як Григорій Сковорода, Феофан Прокопович, Михайло Ломоносов.

Зараз в Україні існує нагальна потреба відновлення національних риторичних традицій  –  традицій публічного мовлення –  в суспільно–політичній, науковій, професійній та інших сферах.

Наука красномовства, ораторське мистецтво, або іншими словами – теорія виразного мовлення, вивчає найбільш ефективні способи його побудови. На Заході її називають  теорією  і практикою  комунікації  (США), теорією мовного існування людини (Японія), неориторикою (Бельгія) тощо, а держави вкладають значні кошти в її розвиток з метою формування національного інтелекту як найціннішого ресурсу.

Як зазначає українська дослідниця проблем риторики Г.Сагач, змістовий план риторики можна виразити в такій формулі: Р = К + А + С + Т + М + ЕК = СА,

де Р – риторика;

К – концептуальний закон, який формує й розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепція);

А – закон моделювання аудиторії, що формує й розвиває вміння системно вивчати три групи ознак, а саме: соціально-демографічні, соціально-психологічні, індивідуально-особистісні, які визначають "портрет" будь-якої аудиторії;

С – стратегічний закон, який формує й розвиває в людини вміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції (К) з урахуванням психологічного портрета аудиторії (А);

Т – тактичний закон, який формує й розвиває вміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність аудиторії, тобто створювати атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості;

М – мовленнєвий закон, який формує й розвиває в людини вміння володіти мовленням ("одягати" свою думку в словесну форму);

ЕК – закон ефективної комунікації, що формує й розвиває вміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєвої діяльності;

СА – системно-аналітичний закон, що формує й розвиває в людини вміння робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід, а також вчить оцінювати інших.

Аналізована формула риторики становить собою цілісну систему, у якій кожний компонент зумовлює й доповнює інший, причому всі компоненти розташовані в суворій логічній послідовності. Таким чином, закони риторики,  представлені  в  риторичній формулі,  відбивають системність мисленнєво-мовної  діяльності  (що  – навіщо – як), а від результатів цієї діяльності залежить успіх будь-якої іншої.

Ознаками публічної (ораторської) мови є наявність у ній:

а) логосу (грец. logos – слово, думка) – мова виражає думку, іде від розуму й звертається до нього;

б) етосу (грец. ethos – звичай, характер) – морально-етичні якості;

в) пафосу (грец. pathos – біль, страждання, пристрасть) – натхнення, викликане глибокою переконаністю автора.

Особливості публічного мовлення пов'язані насамперед з тим, що звернення до великої аудиторії створює специфічну атмосферу –  атмосферу офіційності й особливої відповідальності за сказане.

Промовець повинен дотримуватися ряду вимог, зокрема пов'язаних із його поведінкою:

–  природність, позбавлена штучності;

–  доброзичливість, повага, теплота у ставленні до слухачів;

–  зосередженість, серйозність оратора;

–  глибока внутрішня переконаність;

–  відповідна інтонація, міміка, жести.

 

 

Розрізняють такі види публічного мовлення:

1)  соціально – політичне (політична доповідь, промова, політичний огляд, ділова доповідь, промова);

2)  академічне (наукова доповідь, лекція, наукове повідомлення, огляд, виступ у науковій дискусії);

3)  судове (звинувачувальна та захисна промова);

4)  урочисте (ювілейна, вітальна промова, виступ на прийомі);

5)  церковно – богословське (проповідь, звернення до пастви).

У професійному спілкуванні залежно від змісту, призначення, способу виголошення та обставин спілкування виділяють такі найпоширеніші жанри публічних виступів: доповідь, промова, лекція, виступ у дискусії.

Доповідь  –  це значний за обсягом документ, призначений для усного виголошення, який обов'язково містить певні висновки і пропозиції. У доповіді наявний значний фактичний матеріал (тому її тези часто пропонують слухачам заздалегідь); вона, як правило, розрахована на підготовлену аудиторію. Текст доповіді може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями тощо. Різновиди доповіді: ділова, політична, звітна, наукова.

Промова  –  це невеликий (до 10 – 15 хв) усний виступ, що має на меті висвітлення певної інформації, вплив не тільки на розум, а й на волю й почуття