Теорія виховання молодших школярів на початку ХХ століття

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

justify;">Так, П. П. Блонськии виступив проти втручання педагогів у дитяче самоврядування, вважав педагогічне керівництво і самоврядування школярів несумісними одне з одним. Для цього періоду така позиція щодо ролі вчителя у школі багато в чому диктувалася гуманістичним прагненням дати учням якнайбільше самостійності, прагненням обпертися на їхні потреби, інтереси. Ця, на перший погляд, природна реакція на авторитарне виховання в буржуазній школі була не зовсім правильною для виховання підростаючих поколінь у суспільстві. Уже перші педагогічні експерименти показали неспроможність і помилковість такої позиції. От чому наприкінці 20-30-х років основною тенденцією під час розробки цієї проблеми було визнання провідної ролі вчителя у виховному процесі, яка спрямована на всебічний розвиток особистості дитини.

Педагоги, визнаючи керівну роль вихователя, послідовно розробляли гуманістичні принципи, які повинні лежати в основі діяльності вчителя, його взаємин з учнями.

Активна розробка цієї проблеми, практичний досвід школи привели до того, що багато вчених і шкільних працівників переглянули свої погляди на дитяче самоврядування і роль учителя в ньому. Так, П. П. Блонськии незабаром дійшов висновку, що без повного «педагогічного матеріалу», правильної методики робота дитячих колективів ведеться стихійно, починає набувати небажаних форм, коли має місце авторитет грубої сили старших над молодшими, сильних над слабкими. Він виступив із критикою прихильників теорії «вільного виховання», які зводять роль учителя до слідування за природними і мимовільними нахилами, запитами учнів. «Нерідко зустрічав педагогів, – з іронією зауважував він, – які «з гордістю» заявляли про те, що в них усе організують «самі діти», «без педагогів». «Воістину геніальні діти і непотрібні педагоги».

Він написав про той сильний вплив, яким користується в дітей учитель, виступаючи «як авторитет, який виховує», і робив висновок про величезне значення для виховання дітей особистості педагогічної майстерності вчителя. Звертав увагу і на те, що розвиток організаційних навичок в учнів вимагає найпильнішої уваги з боку педагогів, тому що діти мають потребу у вмілій передачі їм відповідного досвіду дорослих. Справа педагога, – писав він, – дитячий досвід, принципи і прийоми раціональної організації.

Рішуче виступали проти недооцінки ролі у виховній роботі молоді вчені 30-х років: Ф. Ф. Корольов дотримувався твердої думки, що «боротьба за дитячу самодіяльність є одночасно боротьба за міцне керівництво».

Шкідливими казками називав Ф. Ф. Корольов висловлювання деяких педагогів про те, що діти можуть самі дійти висновків і виховати в собі всебічно розвинутих будівельників.

Низка глибоко обґрунтованих і гуманістичних за своїм змістом положень про авторитет педагога, його відносини з учнями висунув А. С. Макаренко, який був глибоко переконаний, що авторитет викладача визначають не надані йому формальні права, а ерудиція, підготовка, такт. Розкриваючи своє розуміння авторитету вчителя, учений-педагог зазначав: «Самий зміст авторитету в тому й полягає, що він не вимагає ніяких доказів, що він приймається як безсумнівне достоїнство старшого, як його сила і цінність, видима, так би мовити, простим дитячим оком». Активна роль педагога, вказував він, як і все виховання підростаючих поколінь, полягає в передачі старшим, дорослим поколінням свого досвіду, своїх ідеалів, переконань.

Робота вчителів, на думку А. С. Макаренка, повинна полягати в найбільшому наближенні до дитячого колективу, у дружбі з ним, у товариських зв'язках. І тому він велику увагу приділяв близькості внутрішніх стосунків вихованців і вихователів. Уже одні визначення цих відносин свідчать про гуманізм педагога. Для єдиного згуртованого колективу, зусилля якого спрямовані на досягнення високої, близької для всіх членів колективу мети, характерні теплі, людські, щирі, любовні, дружні і т. ін. стосунки. Отже, йшлося про якісно нове розуміння авторитету вчителя, якого поєднують з дітьми спільні цілі і переживання.

Водночас педагоги і психологи приділяли серйозну увагу емоційній сфері взаємин учителя з учнями, яка повинна нести в собі високі моральні початки: доброзичливу настроєність, любов до дітей, з якої випливають здатність до співчуття, жалю, турбота, повага і вимогливість до них.

Причини багатьох помилок у виховній роботі П. П. Блонський вбачав у помилкових стосунках педагога з дітьми. Виховання самого вчителя в суспільстві повинно полягати, на його думку, насамперед не в підготовці вчителя у сформованому, традиційному змісті як людини, що несе знання і навчає дітей, а «у вихованні людини, яка уважно і природно ставиться до дітей». Ще в 1916 році у своїй роботі «Завдання методи нової народної школи» він закликав учителя поважати особистість дитини, дбайливо ставитися до її сил, мріяв про школу поезії і людяності, у якій панували б творчі, високо гуманні стосунки між учителями й учнями.

У главі «Учитель, стань людиною!» психолог утверджував, що тільки школа повинна дати вчителю можливість стати людиною для дітей і жити у класі інтенсивним людським життям, і закликав перетворити уроки в спільне життя вчителя з дітьми, у спільну роботу над новим завданням або в задушевну обопільну бесіду, не ховати від дітей свого серця, у якому діти повинні побачити не тільки згубну дратливість і сухість. Нову школу він уявляв як школу думки, людяності і поезії для дитини, як школу, людського життя і нової культурної творчості і для вчителя.

Учені і практики чітко розуміли, що успіх стосунків між учителями та учнями залежить не тільки від знань, але й від почуттів, поведінки вчителя.