Україна – Туреччина: встановлення та розвиток міждержавних взаємин упродовж 1917-1920 рр.

 

У статті аналізується складний та неоднозначний процес встановлення та розвитку міждержавних відносин між Україною та Туреччиною у 1917-1920 рр.

Ключові слова: Україна, Туреччина, дипломатія.

Нещодавно виповнилося сто років від початку Першої Світової війни – події, яка «підштовхнула» весь світ до створення нової системи політико-економіч- них відносин. Впродовж нетривалого часу світ почав кардинально змінюватися. Імперії «розхитували» національно-визвольні рухи, зросла свідомість поневолених народів, на політичній карті світу з’являлися нові країни, між «великими» держави активізувалася боротьба за політичне домінування. Ці загальносвітові тенденції не оминули й Україну. З початком війни поступово сформувалося «українське» питання, яке за гостротою боротьби не поступалося іншим. І хоча провідні держави намагалися не виділяти його як окреме, але тією чи іншою мірою вони з ним «зустрічалися». Водночас кожен із членів військово-політичних коаліцій мав своє бачення вирішення питання статусу українських земель. Якщо держави Антанти, в основному, прагнули трактувати Україну як складову «російського» або «польського» питання, то партнери по Центральному блоку мали дещо інший погляд. Хоча і вони були не одностайні у ставленні до українського визвольного руху.

Досить прихильно українське державотворення сприйняли державні кола Туреччини. Ще 24 листопада 1914 р. її міністр внутрішніх справ Талаат-бей заявляв українському представнику від СВУ: «Висока Порта узнає необхідність визволення України з-під російського панування; коли Росія буде побита, правительство Оттоманське допоможе українському народу створити незалежну державу» [1, 1]. 9 лютого 1918 р. Туреччина не лише визнала незалежність УНР за Брест-Литовським договором, а й, що найважливіше, після поразки українських змагань, турецький провід тривалий час продовжував визнавати уряд УНР на еміграції.

Слід зауважити, що, попри тривалу історію українсько-турецьких відносин, лише після 1991 р. вона стала безпосереднім об’єктом вивчення. При цьому слід відзначити, що історія взаємин України з Туреччиною знайшла своє часткове відображення й у мемуарній спадщині, й у науковому середовищі діаспори. Одним з перших, хто започаткував дослідження історії українсько-турецьких дипломатичних відносин був міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко. Саме на сторінках його робіт можна знайти як власні авторські спостереження [2], так і важливі документальні матеріали [3-4] стосовно процесу встановлення та розвитку відносин між державами впродовж 1918 р. Серед мемуарної спадщини окреме місце займають спогади П. Скоропадського, в яких гетьман не лише згадував процес встановлення відносин з Туреччиною, а й характеризував всю «причорноморську» зовнішньополітичну діяльність періоду свого правління [5]. Надзвичайно важливі відомості про безпосередню діяльність українського посольства в Туреччині залишили і вітчизняні дипломати. В цьому контексті слід відзначити роботу О. Лотоцького [6]. Четверта частина його спогадів присвячена діяльності українського представництва в Константинополі (до 1930 р. офіційна міжнародна назва Стамбула). Надаючи важливий матеріал з повсякденної роботи посольства, О. Лотоцький досить критично оцінював результати власної діяльності в цій країні. Водночас автор застерігав наступників від повторення своїх помилок: «І досвід моєї праці в Царгороді, як не були б малі практичні результати, так само, припускаю, може бути корисний хоча б уже тим, що дасть уяву нашим майбутнім дипломатам, в яких трудних обставинах доведеться їм працювати» [6, 5-6]. Крім того, автор залишив матеріал про діяльність урядів УНР, Гетьманату, боротьбу за автокефалію української церкви тощо. Слід відзначити, що власні спостереження О. Лотоцький підтверджував опублікованими у додатку документами: ноти, звернення, меморандуми, листування з МЗС Туреччини, Франції, Англії тощо [6, 153-175]. Його наступник І. Токаржевський-Карашевич також залишив свої враження від роботи в Туреччині [7]. Крім вищезгаданих дипломатів, свої спогади залишили й інші працівники українського посольства, зокрема Л. Кобилянський [8] та О. Ратгауз [9]. Спогади першого свідчать про складні відносини в середовищі української амбасади. Він констатував, що ідея української незалежності так і не стала об’єднуючим фактором для роботи посольства [8, 88]. Натомість О. Ратгауз згадував офіційний прийом української делегації у турецького султана [9, 169].

Із поразкою визвольних змагань, тема міждержавних відносин українських національних урядів радянською історіографією практично не розглядалася, а якщо і надавалася характеристика окремим сюжетам, то тільки для підкреслення їх «контрреволюційної» та «буржуазної» сутності. На окрему увагу заслуговують дослідження, які побачили світ за кордоном у середовищі української політичної еміграції. Серед комплексу робіт, в яких висвітлюється історія українсько-турецьких взаємин, відзначимо працю В. Трем- біцького, який проаналізував характер відносин між Україною та Царгородським Патріархатом упродовж 1918-1922 рр. [10].

Після 1991 р., з виходом України на міжнародну арену, значно посилився інтерес науковців до досвіду вітчизняної дипломатичної служби періоду 19171920 рр. Головною особливістю всього комплексуробіт, які висвітлюють зовнішньополітичну діяльність українських урядів, є те, що вони висувають нові концептуальні підходи в оцінці їх дипломатії. Це стало можливим завдяки доступу до документів та матеріалів колишніх радянських спецфондів. Значну увагу сучасні історики приділяють вивченню матеріалів, які зберігаються в західних закордонних архівах [11]. У центрі уваги дослідників перебуває і діяльність окремих дипломатичних представництв України за кордоном, зокрема в Туреччині. Серед кола питань – напрями роботи посольств і місій, мета, кадровий склад, організація, структура, інформаційно-пресова, культурно-освітня, гуманітарна діяльність тощо. Не можна забувати, що своєрідним «провісником» встановлення відносин між Україною та Туреччиною стала активна діяльність СВУ Серед низки досліджень присвячених праці СВУ,