Україна – Туреччина: встановлення та розвиток міждержавних взаємин упродовж 1917-1920 рр.

Окремо слід відзначити дослідження Б. і В. Сер- гійчуків [23-29], яким належить низка робіт, де аналізується великий спектр питань, пов’язаних із процесом розвитку відносин між державами впродовж першої чверті ХХ ст. Серед інших аспектів, Б. Сергійчук дослідив такі питання, як розвиток українсько-турецьких відносин періоду Першої Світової війни через діяльність СВУ в Константинополі, динаміка розвитку відносин між УНР та Туреччиною під час підписання Брест-Литовської угоди, діяльність українського посольства в Туреччині, визначення ролі вітчизняної дипломатії у справі визнання Української православної церкви [24; 28].

Звісно, говорячи про стан дослідження українсько-турецьких відносин, не можна оминути увагою і роботи присвяченні персоналіям дипломатів. Так, постать М. Суковкіна знайшла відображення у статті Д. Мащенка [30]; діяльності О. Лотоцького присвячені роботи С. Козака [31], Н. Мхитарян [32], Г Стрельсь- кого [33] та В. Шидкого [34]; постать І. Токаржевсько- го-Карашевича представлена в публікаціях А. Господина [35] та о. Атанасія [36]; особистості Л. Кобилянсь- кого привчена стаття М. Бойчака [37] та ін. Водночас, попри значний науковий доробок з історії українсько- турецьких відносин, окремі аспекти цих взаємин ще потребують подальшого вивчення.

Говорячи про перший етап становлення українсько-турецьких відносин, його можна умовно назвати «інформаційним», оскільки проводився він майже виключно стараннями представників СВУ в Туреччині (М. Меленевський, Л. Цегельський, С. Баран). Водночас заходи українських представників мали важливе значення для налагодження в майбутньому офіційних міждержавних відносин Києва з Константинополем. Так, у 1915 р. світ побачив збірник турецькою мовою «Україна, Росія й Туреччина», в якому, крім авторських публікацій, була вміщена відозва СВУ до турецького народу [19, 65]. Лише після 15 квітня 1917 р., тобто, проголошення української незалежності та створення уряду Центральної Ради, інформаційно-пропагандистська діяльність набула офіційного статусу і перейшла у юрисдикцію українського посольства [19, 66].

Якщо говорити про початок офіційних зносин між Україною та Туреччиною, то вони припали на час роботи комісій, які обговорювали положення Брест-Ли- товської угоди. 17 січня сторони у приватному форматі обговорили низку проблем, пов’язаних з майбутнім «форматом» міждержавних взаємин. Серед інших, розглядалися наступні: лінія проходження південного кордону України, питання власності та підпорядкування Чорноморського флоту, характер торговельних відносин, окремо турецька сторона піднімала питання стосовно підтримки Україною мусульманських громад в Криму та на Кавказі. В результаті переговорів і домовленостей, 9 лютого сторони підписали мирний договір. Окремі питання, які не були чітко «виписані» в тексті угоди українська та турецька сторони вирішили розв’язати в робочому порядку. Це зокрема стосувалося питань відкриття консульств, налагодження поштово-телеграфного зв’язку, виплата компенсацій особам обох держав, які постраждали внаслідок війни, обмін військовополоненими тощо.

Окремою додатковою угодою від 12 лютого Туреччина визнавала суверенність УНР, що передбачало встановлення офіційних міждержавних відносин, обмін вірчими грамотами та відкриття посольств у країнах. Відповідно умовам договору, уряд УНР мав направити до Константинополя свого посла. На цю посаду був призначений М. Левитський, який 19 квітня прибув до Константинополя і вже наступного дня офіційно зустрівся з Мухтар-беєм (керівник одного з відділів турецького МЗС) [38, 63]. Зустріч безпосередньо «започаткувала» новітню сторінку українсько-турецьких відносин. Перебуваючи в турецькій столиці, М. Левитський опікувався такими зовнішньополітичними проблемами, як статус Криму, «бессарабське» та «балканське» питання. Не оминав увагою посол і подій на Кавказі. І хоча час його перебування як керівника української амбасади в Константинополі виявився нетривалим, саме за часів Центральної Ради відносини між Україною та Туреччиною почали набувати конструктивного характеру.

29 квітня 1918 р. у Києві відбувся військовий переворот, в результаті якого до влади прийшов П. Скоропадський. З приходом гетьманського уряду, стратегічний напрям української дипломатії на зближення з Туреччиною не змінився, але перед вітчизняним МЗС постала низка організаційних питань. Д. Дорошенко відзначав, що одним із перших його кроків на посаді міністра зовнішньополітичного відомства було вирішення питання кадрової ротації та призначення нових дипломатів у європейських країнах [2, 264]. Важливу роль він відводив представництву в Туреччині. За його словами, Туреччина на той час була не лише стратегічним політичним союзником України, а й потенційно важливим економічним партнером для Києва у причорноморському регіоні. Головним кандидатом очолити посольство у Константинополі був О. Кістяковсь- кий, але він в останній момент відмовився від посади. Той же Д. Дорошенко відзначав, що «уже пароплав чекав в Одесі, вже було сповіщено турецький уряд, вже мав прибути до Києва турецький посол, а Кістяковсь- кий усе не їхав» [2, 271]. Щоб уникнути непорозумінь із урядом Туреччини, міністр змушений був у надзвичайно швидкому режимі знайти заміну. Незабаром посольство офіційно очолив М. Суковкин. За спогадами Д. Дорошенка, він «був старий досвідчений громадський діяч, знав кілька мов, був знайомий з закордонним життям» [2, 272]. Щоправда згодом