Україна – Туреччина: встановлення та розвиток міждержавних взаємин упродовж 1917-1920 рр.

З приходом до влади в Україні уряду Директорії, черговий раз відбулася ротація дипломатів. З кожною зміною керівника українського посольства в Константинополі змінювалася й інтенсивність відносин між Україною та Туреччиною. Важливим аспектом динамічності цих взаємин став і геополітичний фактор, а саме поразка Туреччини у світовій війні (30 жовтня

р. представники турецького султана підписали Мудроське перемир’я з країнами Антанти). 13 листопада союзницькі війська окупували Константинополь. Не зайвим буде нагадати, що англійці та французи досить «прохолодно» ставились до українського національно-визвольного руху. Відповідно, і діяльність українських дипломатів у Константинополі суттєво залежала від позиції центральної влади в Києві щодо зовнішньополітичних реалій повоєнної Європи. На жаль, як показали подальші події, політичний провід уряду Другої УНР так і не спромігся чітко визначитися зі своїм зовнішньополітичним курсом.

З квітня 1919 до березня 1920 рр. українське посольство в Туреччині очолював О. Лотоцький, якому довелося працювати у надзвичайно складний час. Міжнародна політична ситуація загалом була несприятливою для України. Держави, які визнали незалежність УНР за Брест-Литовським договором зазнали поразки у війни, водночас із переможцями українській дипломатії налагодити діалог не вдалося. Загальна ситуація погіршувалася ще й тим, що в Києві не мали достовірної інформації про ситуацію в самій Туреччини, оскільки турецький посол А. Мухтар-бей на той час вже залишив українську столицю. 23 квітня

р. українські дипломати прибули до Константинополя. Сам О. Лотоцький початок роботи посольства описував наступним чином: «Негативна постава союзної військової влади, невільне положення турецького правительства під союзною окупацією, деструктивна чинність б. українського посла – все це утворювало обставини дуже несприятливі для діяльності і в першу чергу для самого існування української дипломатичної репрезентації» [6, 38]. Незабаром, завдяки професіоналізму та наполегливій праці О. Лотоцького, посольство УНР було визнано «де-факто» і воно розпочало співпрацю з турецькими офіційними колами. Серед важливих завдань перед представництвом в Туреччині було визначено добитися визнання автокефалії української православної церкви [28]. Проте, навіть у цьому напрямі довести справу до логічного завершення О. Лотоцькому не вдалося. 25 березня, на вимогу уряду Директорії, він був відкликаний з Константинополя. До 21 грудня 1921 р. українську амбасаду в турецькі столиці очолював Я. Токар- жевський-Карашевич. Останній продовжив справи, розпочаті своїм попередником. Більше того йому вдалося активізувати контакти з турецькими колами: «Ми регулярно бували на прийомах у міністра Закордонних Справ та Великого Везира і багато разів зустрічалися поза урядовими побаченнями» [7, 27].

Таким чином, загальна ситуація як в Україні, так і в Європі була надзвичайно складною. Фактична перемога більшовиків, поразка та відступ української армії за р. Збруч, початок еміграційного періоду уряду УНР поступово схиляли турецький уряд до встановлення більш тісних відносин з російським більшовицьким урядом. 16 березня 1921 р. у Москві між урядом Туреччини та урядом РРФСР був підписаний договір про «дружбу і братерство». Більше того взимку 1921 р. до Константинополя прибула спеціальна торговельна місія від уряду РРФСР, яка проводячи переговори з турецькими офіційними колами цілеспрямовано доводила, що більшовики вже готові розпочати реальні торговельні відносини між країнами. Таких гарантій від імені уряду УНР українське посольство дати не могло.

1. Деклярація Талаат-бея // Вістник Союза визволення України. – 1914. – Ч. 5-6.
2. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914- 1920рр.). – К., 2007.
3. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. : в 2 т. – К., 2002. – Т. 1: Доба Центральної Ради.
4. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. : в 2 т. – К., 2002. – Т. 2: Українська Гетьманська Держава 1918р.
5. Скоропадський П. Спогади: кінець 1917 – грудень 1918 рр. – К; Філадельфія, 1995.
6. Лотоцький О. Сторінки минулого: в 4 ч. – Баунд-Брук, 1966. – Ч. 4: В Царгороді.
7. Токаржевський-Карашевич І. Царгородські спомини (1919-1921 рр.) // Визвольний шлях. – 1952. – Ч. 7.
8. Кобилянський Л. Українське посольство в Туреччині (1/ ХІ1918 – 22/ТУ1919) // Нова Україна. – 1925. – № 2/3.
9. Ратгауз О. Українці у останнього султана //Літопис політики, письменства і мистецтва. – 1924. – Кн. 1, Ч. 11.
10. Трембіцький В. Зносини Української Держави 1918- 1922 рр. з Царгородською Патріархією // Богословія. – 1965. – № 29.
11. Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917-1922 рр. з аналізом сьогодення. – Л., 2002.
12. Несук М., Ігнатченко Г. Перша світова війна і встановлення українсько-турецьких відносин //Перша світова війна і слов 'янські народи: Мат. Міжн. наук. конф. – К., 1998.
13. Несук М. Д. Місія СВУ в Константинополі як вияв нової моделі українсько-турецьких відносин // Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект: Зб. наук. пр. – К., 2004.
14. Патер І. Союз визволення України: проблеми державності і соборності. – Л., 2000.
15. Патер І. Союз визволення України і Туреччина // Confratemitas: Ювілейний збірник на пошану Я. Ісає- вича. – Л., 2006-2007.
16. Патер І. Союз визволення України та українське питання в політиці Центральних держав 1914-1918 рр. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. пр. – Л., 1997. – Вип. 3/4.
17. Патер І. Г. Дипломатично-інформаційна діяльність Союзу визволення України (1914-1918) // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. : Зб. наук. пр. – 2005. – Вип. ІХ.
18. Відозва Союза визволення України до турецького народу // Вістник Союза визволення України. – 1914. – Ч. 2.
19. Дашкевич Я. Турецько-українські взаємовідносини в першій половині ХХ ст. Інформаційні стосунки: національний аспект // Україна. Наука і культура. – 2009. – Вип. 35.
20. Дашкевич Я. Українсько-турецькі політичні відносини в першій половині ХХ ст. : національний аспект // Україна дипломатична: науковий щорічник. – 2010. – Вип. 11.
21. Соловйова В. В. основні напрямки діяльності українського дипломатичного представництва в Туреччині (1918-1921 рр.) // Грані. – 2010. – № 6.
22. Черніков І. З історії українсько-турецьких взаємин між двома світовими війнами (1918-1939 рр.) // Проблеми балканістики, сходознавства та міжнародних відносин: Зб. наук. пр. пам ’яті С. Пархомчука. – К., 2007.
23. Сергійчук Б., Сергійчук В. На межі двох світів. Українсько-турецькі відносини в середині XVI – на початку ХХІ ст. – К., 2012.
24. Сергійчук Б., Сергійчук В. Проблеми визнання УАПЦу листуванні уряду УНР та його посольства в Туреччині // Український церковно-визвольний рух і утворення Української Автокефальної Православної Церкви: Мат. наук. конф. – К., 1997.
25. Сергійчук Б. Спогади Джафера Сейдамета як джерело до українсько-турецьких відносин 1917-1920 рр. // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 1999. – Вип. 2.
26. Сергійчук Б. Сучасна турецька історіографія про дипломатичні стосунки Туреччини і України // Науковий вісник Дипломатичної академії України. – 1998. – Вип. 1.
27. Сергійчук Б. Сучасна турецька історіографія про українсько-турецькі зв ’язки // Сходознавство. – 2009. – Ч. 48.
28. Сергійчук Б. Уряд УНР і Вселенський престол: з історії відносин // Людина і світ. – 1997. – № 2.
29. Сергійчук В. Невідомі документи військового аташа- ту посольства України в Туреччині в 1918-1921 рр. //Пам ’ять століть. – 2000. – № 6.
30. Мащенко Д. «Тепер над нашим Посольством вже віється жовто-блакитний прапор» //Народная Армия.
31. 2009 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //www. gur. gov. ua/ru/content/litopys. html.
32. Козак С. Олександр Лотоцький – учений, дипломат і політик // На службі Кліо: Зб. наук. пр. на пошану Л. Винара, з нагоди 50-ліття його наукової діяльності.К. ; Нью-Йорк; Торонто, 2000.
33. Мхитарян Н. Мемуари О. Лотоцького як цінне джерело дослідження історії українсько-турецьких взаємовідносин: (1918-1919рр.) //Розбудова держави. -1995. – № 5/6.
34. Стрельський Г. В. Лотоцький О. Г. (1870-1939) – видатний український вчений, громадсько-політичний діяч, дипломат // Наук. вісник Дипломатичної академії України. – 2002. – Вип. 6.
35. Швидкий В. П. Олександр Лотоцький: учений, громадський діяч, політик (1890-1930-тірр.). – К., 2002.
36. Господин А. Три визначні дипломати: Граф М. Тишке- вич, Князь І. Токаржевський-Карашевич і Барон М. Василько. – Вінніпег, 1989.
37. о. Анатасій Мак Уей. Свята Столиця й Україна. Дипломатичне посередництво Князя Токаржевського Ка- рашевича //Annales Ecclesiae Ucrainae. – 2008 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //www. annalesecclesiaeucrainae. blogspot. com.
38. Бойчак М., Лякіна Р. Головний лікар Українського військового шпиталю Люцій Кобилянський // Зовнішні справи. – 2009. – № 8/9.
39. Сергійчук Б. Відродження українсько-турецьких відносин на початку ХХ ст. // Зовнішні справи. – 2013. – № 8.