Українізація та русифікація в етнонаціональній мозаїці Донеччини та Луганщини

Через вульгарну класовість Донбас, як найбільш індустріалізований регіон України, вважався соціальною базою більшовицької революції, на відміну від українського села, що в теоретизуваннях тогочасних більшовиків зображувалося як цілковито петлюрівська стихія. Саме тому вони так затято наполягали на тому, щоб залишити його в складі України, аби згодом перетворити на плацдарм для просування більшовицьких ідей в українське село. Питання особливостей його етнічного складу, перспективної орієнтації роботи культосвітніх і державних установ постали згодом, після відмови від планів скорої світової революції та проголошення курсу на коренізацію. Саме в контексті гасел коренізації питання “Донбас український чи російський? ” набуло якісно нового звучання. Поволі, в міру розгортання коренізації, більш виразно залунали голоси решти етнічних громад, які вимагали врахування своїх інтересів.

Тим часом становище регіону та його мешканців у пострево- люційну епоху було плачевним. Катастрофічний стан промисловості й потреба більшовицької держави-комуни в паливі стали підґрунтям радикальних дій. В лютому 1920 р. Донбас був проголошений особливою економічною та військово-адміністративною одиницею. На все чоловіче населення віком від 18 до 45 років була поширена трудова повинність, колишні працівники вугільної промисловості масово демобілізувалися з армії і в примусовому порядку відряджалися на відновлення донецьких шахт. Туди ж скерували тисячі військовополонених (денікінців), донських козаків з ліквідованих станиць. Вони поповнили лави Донецької трудової армії (ДОНТА). 40% від її загалу становили етнічні росіяни, 36% – українці, решту -татари, поляки, німці, латиші та ін. . Важко працюючи, водночас несучи варту та воюючи з “бандами”, трудармійці мали забезпечувати Країну рад паливом.

Впродовж 1920-1921 рр. мобілізації залишалися основним інструментом забезпечення кадрового голоду Донбасу. Так, приміром, з’їзд гірників, що відбувся у Москві в березні 1921 р. мобілізував 5 тис. вибійників та 15 тис. робітників інших професій на шахти Донбасу. Однак ця тактика відновлення промисловості Донбасу, як і політика “воєнного комунізму”, швидко себе дискредитувала. Восени 1921 р. від мобілізацій внаслідок їхньої низької ефективності влада відмовилася. Масове дезертирство змусило повернутися до відносин вільного найму та трудових вербувань. Водночас була скасована зрівнялівка в оплаті праці та запроваджені нові правила щодо оплати грошима та продовольством. Перший комуністичний штурм добігав свого кінця.

Упродовж жовтня-грудня 1921 р. на Донбас добровільно прибули близько 58 тис. робітників. Згодом потік мігрантів зростав за рахунок біженців з голодуючих районів. Вже 1923 р. пропозиція робочої сили перевищила потребу в ній. У 1926 р. росіяни склали більшість численної армії безробітних Донбасу (43%). 1929 р. росіяни становили більшість вибійників (53%) – однієї з найбільш небезпечних шахтарських професій. Як і в дореволюційний період, аж до форсованої індустріалізації левова частка робітників Донбасу по факту залишалася селянами-відходниками, які працювали тут лише в зимовий період (!). Близько половини з них мали земельні ділянки в Росії, а заробітками в Донбасі компенсували нестатки родин чи приїздили в надії заробити на коня, реманент тощо.

На початку 20-х рр. росіяни були другою за чисельністю етнічною групою Донецької губернії (655 962 особи). Але й тоді переважну більшість населення регіону становили українці 64% (1 609 713 осіб). Станом на 1923 р. співвідношення українців і росіян по округах Донецької губернії складало: Шахтинська округа – 27: 70; Луганська – 55: 39; Таганрозька – 64: 30; Юзівська – 59: 25; Маріупольська – 37: 19; Бахмутська – 77: 14; Старобільська – 92: 7.

Російське населення вирізнялося найбільш врівноваженою соціальною структурою: городянами були 49, 8% від загальної маси, 50, 2% – мешкали в селах. Росіяни пересічно домінували в містах Донбасу, складаючи 53% їхніх мешканців. Як переконливо довела Н. Малярчук, вони переважали в населенні саме промислових округ Донбасу: в містах Юзівської округи мешкали 24% від загалу росіян Донбасу, Луганської та Бахмутської – по 19%, у Шахтинської – 17%, Таганрозької – 16%. Назвемо міста Донбасу, що за своїм національним складом були майже повністю російськими. Передовсім йдеться про м. Кам’янськ (93%), Шахти (90%), Сулін (88%), Таганрог (72%), Дмитріївськ (67%), Єнакієве (66%), Юзівка (65%), Горлівка (53%). У Луганську (46%) та Маріуполі (36%) вони складали відносну більшість. І лише в двох містах Донецької губернії (Дебальцеве та Слов’янськ) росіяни поступалися українцям. У дванадцяти з вісімнадцяти міст Донецької губернії російське населення домінувало. Саме ця обставина вважалася більшовиками унаочненням перспектив етнонаціонального розвитку радянської України. Саме Донбас став доказовою базою для висновків тогочасних партійних теоретиків про боротьбу двох культур, вироблені ж ними доволі штучні теоретичні установки нав’язливо запроваджувалися не лише в теорії, а й у практиці державного, зокрема національно-культурного будівництва.

Втім, Донбас, всупереч міцно вкоріненим стереотипам, не був “російським”. Аграрні округи регіону на загал лишалися українськими за складом населення. Так, у Маріупольській окрузі мешканцями міст були 5% від загальної маси росіян, а в Старобільській – 0, 1% . Сільська округа була цілковитою протилежністю містам. На початок 20-х рр. 98% українців, 91% росіян, 72% греків, 57% євреїв Донбасу проживали в моноетнічних селах. У Донбасі було лише кілька районів, де росіяни становили більшість. Йдеться передовсім про сформований в епоху стихійної колонізації ареал компактного проживання росіян на східних кордонах Донбасу. Найбільше районів (8) з переважаючою часткою російських мешканців було в Шахтинській окрузі: Ленінський (95%), Усть-Білокалитвенський (93%), Глубокинський (91%), Кам’янський (82%), Шахтинський (78%), Сорокинський (74%), Володимирський