Українізація та русифікація в етнонаціональній мозаїці Донеччини та Луганщини

Повертаючись до проблем міжетнічної взаємодії в Донбасі часів політики коренізації, слід зауважити, що росіяни позиціонувалися більшовицьким урядом як передовий авангард пролетарського руху, безпосередня соціальна база партійно-радянської диктатури, її надійний союзник і опора. Зрозумілою в цьому контексті була та увага, яку компартійна влада приділяла притягненню названого союзника на свій бік, навіть за рахунок ущемлення прав решти місцевого населення (включаючи, до речі, й ті соціальні шари власне росіян (донських козаків та старожитнє російське селянство), які до числа таких союзників не відносилися. Позиціонуючи російський пролетаріат як свого союзника, а його культуру – як підґрунтя новостворюваної пролетарської культури Країни рад, влада підводила базис під власні теоретичні схеми, в яких беззастережне право на врахування інтересів мав лише пролетаріат, відповідно, в першу чергу – пролетаріат російський, як найбільш чисельний і революційний. Про забезпечення інтересів селянства (а тим більше – козацтва) мова йшла лише постільки, оскільки треба було зберегти соціальну рівновагу в суспільстві до епохи вирішального комуністичного штурму. Сучасні дослідники на загал цілковито випускають цей нюанс. Тим часом в етнонаціональній практиці більшовиків все підпорядковувалося класовому принципу: для них не існувало росіян чи українців загалом. Врешті, базові принципи класової національної політики вичерпно виписані в тогочасних конституціях.

Отже, реальне етнокультурне становище російськомовних мешканців Донбасу, що хвилями залюднювали регіон в епоху радянської індустріалізації, було надто далеким від ідеологічних кліше, за допомогою яких його описували більшовицькі управлінці. Розкидана в бараках робітничих селищ російська людність була занадто далекою від того, аби усвідомлено висувати свої етнокультурні вимоги. Аналогічні твердження справедливі лишень щодо “спеців”, але їхнє невдоволення своїм економічним, соціальним і культурним становищем зійшло нанівець після “Шахтинської” та низки аналогічних справ. Про які культурні привілеї російськомовних шахтарів може йти мова? Про привілей залишатися напівписьменним чи неписьменним російською мовою? 50% лекцій і бесід, що відбувалися в профспілкових клубах російською мовою – оце фактично і всі “горизонти культури”, що були досяжними пересічному роботязі Донбасу. Все решта – неусвідомлений спротив радянській шахтній каторзі, що набув виразного етнічного забарвлення, оскільки ніякого іншого забарвлення в той час набути не міг: практика робітничих страйків та протестів була викорінена ще на початку 20-х рр. Соціокультурні проблеми російськомовного населення регіону обумовлювалися передовсім тим, що це було, власне, населення, а не громада.

Поворот офіційного курсу Харкова в 1933 р. до боротьби із “примусовою українізацією” був сприйнятий певною частиною донецького соціуму із натхненням і піднесенням. Залунали думки про те, що “прийшов тепер кінець українській культурі”, а “Донбас тепер буде російським й підпорядковуватиметься безпосередньо Москві”. Втім, на той час такі висловлювання кваліфікувалися ще як шкідництво. Впродовж 1935 р. під гаслом боротьби із викривленням національної політики в низці районів Донбасу були реорганізовані змішані національні школи. Це стало, власне, початком широкосяжного наступу на мережу навчальних закладів національними мовами, що в перспективі відіграло непересічну роль у зміні мовно-культурних орієнтацій низки етнічних громад, що компактно і дисперсно мешкали в регіоні. Що ж до росіян, то впродовж 1934-1937 рр. відбулася повторна, хоча й не педальована офіційними ЗМІ, органами влади та управління, зміна їхнього статусу. Статус “старшого брата”, своєрідного куратора всіх без винятку національних республік, був закріплений постановою “Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей” (квітень 1938 р.). В педінститутах були створені відділення російської мови. Курси підвищення кваліфікації вчителів російської мови були започатковані відповідно до циркулярів Донецького обкому КП (б) У при педінститутах, медшколах, районних середніх школах. Того ж місяця світ побачила постанова політбюро ЦК КП (б) У “Про реорганізацію національних шкіл на Україні” (10. 04. 1938 р.), що навернула Донбас у річище стрімкої русифікації.

Завершуючи огляд основних проблем в сфері етнонаціонального життя регіональної спільноти впродовж міжвоєнного періоду, слід зауважити, що він по праву посідає центральне місце в етнона- ціональній історії Донбасу. Саме за часів політики коренізації вирішувалося, яким етнокультурним шляхом надалі йтиме людність регіону. “Оскільки за іронією долі очолити українізацію Донбасу повинні були саме росіяни, які становили значну частину відповідальних партійних та радянських керівників, відбувалася вона тут зі значними труднощами та повільніше, ніж в інших регіонах УСРР”, – зазначала свого часу Н. Малярчук. Та то була не іронія долі, а усвідомлене рішення Кремлівської партійно-державної верхівки, що розглядала Донбас як прототип майбутнього етнокультурного проекту, що згодом, втілившись у значно більш урізаному за початкову версію (в контексті Всесвітнього Союзу Радянських Республік) вигляді, отримав назву “радянський народ”. Донбас став своєрідним полігоном, на якому випробовувалися постулати “теорії боротьби двох культур”. Саме на прикладі Донбасу партійні догматики розробляли стратегічні плани тотальної денаціоналізації радянського населення. Врешті Донбас перетворився на специфічну лабораторію із особливими формами етносоціальної взаємодії. Село в ньому (нині частка сільського населення тут є чи не найнижчою в Європі (!) з життєдайного джерела етнічної культури перетворилося на аутсайдера соціального життя. Міста, що натомість задавали цьому життю тон, перетворилися на постійний міграційний вир. Суттєвість частки мігрантів і хронічно плинного населення, економічно, ментально і культурно не пов’язаного з регіоном і Україною, стала визначальним чинником соціогуманітарного розвитку регіону.

Наважимося стверджувати, що стратегічні перемоги Кремля в справі придушення так званого українського національного відродження 1920-1930-х рр., так само, як і сьогоденні проблеми українського націєтворення, “гартувалися” саме в Донбасі. Збочення курсу українізації і набуття росіянами привілейованого становища “старшого брата” було свого роду генеральною репетицією остаточного переформатування радянської імперії, яка після 19371938 рр. лише номінально залишалася країною пролетарського інтернаціоналізму. Наважимося також стверджувати, що вони були б неможливі без філігранно застосовуваних тоді методик маніпуляції масовою свідомістю і без дійсної підтримки етнонаціональної політики більшовиків широкими верствами населення.

Більшовики зробили свою основну ставку на пролетаріат та його ментальність, і не схибили. Універсальною знахідкою тогочасних політтехнологів став своєрідний симбіоз удавано народної влади та затвердження стандартів пролетарської культури в якості масової. В патронально-клієнтарних відносинах, що склалися саме в той час, пролетаріату давали можливість відчувати себе гегемоном і диктувати свою волю решті соціальних груп Донбасу. Це своєрідне “загравання” влади (що по факту паразитувала на тілі Країни рад) надало цій владі небачений ресурс стійкості. Побічним наслідком цього хворобливого зв’язку трударів і влади була соціокультурна деградація регіону і країни загалом.

Важко пригадати інший такий випадок, де б етнічна більшість потерпіла цілковиту й що, найважливіше, стратегічну поразку в питаннях власного етнокультурного і, відповідно, державного розвитку.