Українізація та русифікація в етнонаціональній мозаїці Донеччини та Луганщини

На шляху перетворення українізації в знаряддя ефективної модернізації на основі етнокультурного потенціалу титульної нації УСРР в Донбасі постав запеклий опір, що виявлявся як у відкритих, так і в латентних формах. Перебуваючи на посаді секретаря Донецького губкому КП (б) У, майбутній перший секретар ЦК КП (б) У Е. Квірінг називав посилену українізацію міського пролетаріату ухилом в український шовінізм. Дискусія стосовно перспектив і завдань українізації Донбасу в КП (б) У не припинялася. Кремль уважно її відслідковував і корегував за допомогою кадрових рішень. У листі Й. Сталіна до секретаря КП (б) У Л. Кагановича та членів Політбюро ЦК КП (б) У в провину наркомові освіти О. Шумському ставилося ототожнення українізації партійного та інших апаратів з українізацією пролетаріату, а примусова українізація пролетаріату була кваліфікована не інакше як своєрідна форма національного гноблення.

Ряд істотних проблем з українізацією виникав і на побутовому рівні. Складнощів додавало велике число категорії російськомовних українців, які затято опиралися українізації шкіл. Послідовними противниками українізації освітньої галузі виступили й етнічні меншини Донбасу: греки, євреї, німці, молдавани та ін. До переведення шкіл на національні мови разом із росіянами вони виступали єдиним фронтом за збереження викладання російською мовою.

Багато поборників русифікації існувало в робітничому середовищі. Н. Малярчук описала випадки, коли у Железнянському районі Артемівської округи закидали багнюкою колективний договір, складений українською мовою, а на Риковському заводі постійно зривали оголошення завкому, написані українською. Хуліганські витівки супроводжувалися лайкою і глузуваннями над українською мовою, яку напівписьменні робітники-росіяни називали “тарабарщиной”, “китайским языком”. Під українофобські флешмоби камуфлювалася не лише боротьба за робочі місця, а й елементарна безкультурність маргіналізованої робітничої маси, якій, за іронією історії, кремлівські керманичі послідовно прищеплювали думки про винятковість, вищість, порівняно із “відсталою” селянською масою, месіанську місію у справі створення всесвітнього ладу рад.

Одвічна боротьба носіїв культури та безкультур’я набули на теренах українського Донбасу якісно нового звучання. Так, інженер з Луганщини радив українізувати артистів оперети, а не інженерно- технічний персонал. Шкільна вчителька писала до газети: “Прежде всего есть Украина и не Украина, по ошибке к ней причисляемая. Например, Киевщина, Полтавщина, Черниговщина, северная часть Харьковщины – это, без сомнения, Украина. А вот Донбасс, Мариупольский округ, Херсонщина, Одесщина – это места сомнительные”. Управлінці, “перекинуті” за рішенням союзної партійної організації на відновлення, а згодом – індустріалізацію Донбасу, сприймали перспективу вивчення української мови як особисту образу. Поставлені в жорсткі рамки обов’язкової українізації та складання іспитів з української мови і літератури, вони закидали партійні та профспілкові організації скаргами на нереальність темпів кампанії та завищеність вимог. Найменш стриманим у висловлюваннях щодо необхідності знання української мови було робітництво, в середовищі якого аж до середини 30-х рр. переважали сезонні працівники – вихідці в чорноземних регіонів РСФРР.

Ці настрої переважна більшість партійно-радянської номенклатури насправді щиро й радісно підтримала. Втім, до часу партійна дисципліна не дозволяла їй висловлюватися проти формально декларованої генеральної лінії партії. Отож, для прикриття власного латентного опору вона обрала найбільш безпечний шлях – сховалася за спинами непримиренних тогочасних супротивників – пролетарів та спеців. Віртуальна колективна думка останніх була оформлена в мислеформу “думка народу”. Сконструювати її не складало жодних проблем – регулярні звіти спецорганів та партійних структур надавали для цього широкий ресурс можливостей. На підтвердження штучності й недоцільності українізації в Донбасі партійні теоретики наводили випадки незадоволення, яке вона викликала в середовищі пролетаріату, а в особливості інженерно- технічних працівників. Наголошуючи на абсурдності повторноїденаціоналізації пролетаріату (тобто, навернення зросійщених пролетарів українського походження в лоно, як тоді вважалося, занепадаючої української сільської культури) та підкреслюючи “священну” українофобію “спеців” та управлінців, партійні ділки насправді діяли наче сучасні наперсточники.

Негативізм стосовно українізації у виробничих та управлінських колах, звісно, був – і очевидний. Втім причини його в одному та другому випадках щонайменшою мірою спричинялися історичною боротьбою двох культур. Аби зрозуміти їх, слід згадати, що таке практика “перебросок”. Саме вони перебували в підоснові тотального протистояння партійно-радянської номенклатури та українізації. Змінюючи за рішенням партійного комітету місце “служіння комуністичній ідеї” кожні 3-5 років, радянсько-партійний функціонер не мав жодних можливостей щоразу опановувати мову місцевого населення. Не міг та й, по правді, чимдалі більше – не хотів. Пролетаріат у цій боротьбі інтересів виступив лишень інструментом задоволення прагнень управлінського радянського класу. Камуфлювання настроїв останнього під “волю народу” було вдалою і дієвою знахідкою.

Поступаючись тиску незадоволених партійців на пленумі ЦК КП (б) У, О. Шумський, аби вгамувати чутки про те, що завдання українізації полягає у витискуванні росіян з підприємств та насильницькому наверненні в українці, пояснював: не йдеться про те, аби примусити російських пролетарів відмовитися від російської мови та культури і визнати своєю культурою і мовою українську. Згодом політбюро ЦК КП (б) У чітко висловилося проти українізації пролетаріату, визнавши її політично шкідливою, а історично – регресивною.

Тертя і навіть конфлікти