Українська культура

 

 

«Культура» – 1) Сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Матеріальні цінності становлять матеріальну культуру суспільства. Досягнення суспільства в галузі освіти, науки, мистецтва, літератури, в організації державного і суспільного життя є його духовною культурою. 2) Ступінь довершеності в оволодінні якоюсь галуззю знань або діяльності (Культура виробництва). 3) Культура поведінки – сукупність моральних вимог, які стають для людини складовою частиною її звичок і навиків, що виявляється в її щоденній поведінці (на виробництві, в побуті, спілкуванні з іншими людьми). 4) Культура сільськогосподарська. 5). Культура археологічна. 6). Культура мікроорганізмів. 7). Культура токлин (експлантація). 8). Культура праці. 9) Культура мовлення.

У вужчому розумінні К. – це сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти, духовної творчості (особливо мистецької), а також установи й організації, що забезпечують їхнє функціонування (школи, вузи, клуби, музеї, театри, творчі спілки, т-ва тощо. Водночас під культурою розуміють рівень освіченості, вихованості людей, а також рівень оволодіння якоюсь галуззю знань або діяльності. (К. виробництва, К. праці, К. мовлення, правова, моральна, етична К., К. побуту тощо).

Джерелом К. є суспільна праця, здатна практично й духовно перетворювати дійсність (що становить відповідно матеріальну й духовну К. суспільства), і саму людину. К. протилежна «натурі» як доцільний людський витвір – усьому природно даному. Людство являє собою універсальний суб’єкт К., а в конкретно-історичних обставинах суб’єктами культур. творчості виступають окремі людські спільності та їх асоціації – племена, народи, нації, багатонац. утворення, що здатні виробляти, розвивати і збагачувати всю сукупність практичних і духовних умов свого існування

Отже культура включає в себе все, що створено працею, розумом і творчою енергією людини. Слово «культура» є майже на всіх мовах народів світу. Термін «культура» вживається до всіх явищ, наслідків діяльності людини, починаючи з жител та знарядь праці і кінчаючи творами мистецтва. У цьому широкому розумінні в поняття культури включається вся історія та специфіка прояву людського суспільства.

Свій тип культури притаманний кожному народу як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, слов’янська і т. п.), а також історичних епох (антична культура, культура Відродження, Просвітництво і т. д.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої У сучасній культурології розрізняють поняття «етнічна» та «національна культура». Перша є предметом вивчення етнографії і визначається як сукупність лише тих культурних елементів, які виконують «етнодиференціюючу функцію», тобто сприяють визначенню «свого» і відокремленню від «чужого». Елементи такої культури – обряди, звичаї, міфи, фольклор тощо – позбавлені індивідуального авторства, вони безіменні, анонімні. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження – кровним спорідненням.

 

Популяризація надбань української культури, розуміння і бачення визначальних рис, притаманних історичному поступу українців сприяє актуалізації дослідницьких завдань із пошуку філософського підгрунтя вивченню його генези, існування у важких умовах чужоземних держав, у період української державності та її знищення. Відповісти на питання сучасності українство спроможне при критичному використанні досвіду, консолідації сил материкової України та діаспори, пошуку нової парадигми досліджень, підготовки нової генерації дослідників. Зрозуміло, що цей процес не може розвиватися без творчого аналізу надбань як української науки, так зарубіжної.

Як засвідчує аналіз сучасних теоретико-методологічних публікацій, відсутня єдина точка зору на історіософські підстави українознавчої науки. Сучасна методологічна ситуація – складне за змістом і формами вияву явище, яке характеризується різноманітними, подекуди протилежними підходами до вивчення історичного процесу, розбіжності між якими зумовлені відмінностями у світогляді дослідників і осягненні та розумінні ними історичного світу, умовами їх соціального та індивідуального буття, змінами соціально-політичної, культурологічної ситуації в світі. Процес триває і розвивається. Тим паче, що лише окремі розвідки (В. Баранівського, Я. Калакури, П. Кононенка, Л. Токаря,

В. Шевченка) акцентують свою увагу на методологічних питаннях в українознавстві. Зміни на межі ХХ-ХХІ століть знаходять відображення в тенденції переходу від філософських систем позитивізму до постпозитивізму, від кантіанства до неокантіанства, відмодерну до постмодерну. Саме в сучасному філософському постмодерні авторка бачить

методологічне підґрунтя дослідження розвитку українства.

 

Біля села Королево на Закарпатті були виявленні найдавніші сліди перебування людини на території України, які датуються від 600 тис. до 1 млн. років тому.

Для Європи це досить ранній час появи людини. Це була доба палеоліту. Палеоліт (давній кам’яний вік) тривав від появи людини до IX тис. до н. е. Протягом палеоліту відбувалися зміни фізичного типу людини: пітекантроп (архантроп) – 1 млн. – 150 – 100 тис. років тому; неандерталець (палеоантроп) – 150 – 100 тис. – 40 – 30 тис. років тому; кроманьйонець (неоантроп) – 40 – 35 тис. років тому і по сьогодні. Можна виділити такі етапи палеоліту: ранній (пітекантроп, неандерталець) і пізній (кроманьйонець). У палеоліті знаряддя праці виготовлялися з каменю, дерева, кістки, рогу. Основними видами діяльності давніх людей були полювання та збиральництво.

Доба палеоліту характеризується льодовиковими періодами