Українська культура

В іконах окрім активного використання кольору з'являється рух; до цього постаті були статичними. Та найбільше досягнення – це спроба, і досить вдала, передати внутрішню духовність особистості. Це яскраво видно в розписах церкви у Великих Сорочинцях на портретах-іконах гетьмана Д. Апостола та його дружини Уляни. Поза всяким сумнівом це світські портрети, їх можна без перебільшення віднести до шедеврів українського живопису.

У цей же період поглиблюється інтерес до увічнення образу сучасника. Це помітно в зображеннях запорізької старшини. Найхарактерніший приклад цього типу – портрет Г. Гамалії, значкового товариша Війська Запорозького. Він зображений в імпозантній позі, у розкішно орнаментованому жупані з обов'язковим козацьким атрибутом – шаблею і, щоб підкреслити свою родовитість, власним гербом.

Наприкінці XVIII ст. у живописі чітко розмежувалися два напрямки; один – суто теологічний, підпорядкований вимогам храмових розписів, другий – світський живопис, де перевага надається реалістичному відображенню портретованої людини, проникненню в її внутрішній світ. Яскраві приклади – портрети І. Гудими та Д. Долгорукова; вони різні, але їх об'єднує одне – художники намагалися (і ДОСЯГАЙ цього) передати особистість портретованого, показати багатство його внутрішнього духовного світу, створити привабливий образ мислячої особистості.

Таким чином, у XVIII ст. було закладено підвалини сприйняття нових течій, налагоджено мистецькі зв'язки з європейськими школами, кращі їх досягнення використано в практичній роботі, що, безумовно, збагатило і поглибило художнє життя України.

 

Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створюються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкриваються по всій Україні.

З'явилися нові жанри: опера.

Відкриваються театри, де поряд із драматичними до репертуару входять оперні та балетні вистави.

Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р., що був підписаний власноручно царем, забороняли друкування українських книжок у межах Росії, увезення їх з-за кордону, не дозволялося співати у школах народних пісень, ставити українські п'єси, з'являтися у громадських місцях в українському народному вбранні.

Проте боротьба за національну культуру наростала. У цей період дедалі помітнішим ставав вплив революційно-демократичних ідей. Третє видання «Кобзаря» Т. Шевченка виходить друком у 1860 p., і відтоді його естетика, бунтарська поезія значною мірою визначають розвиток культури в Україні.

У 1860-1890 pp. розгортається робота українських учених, письменників, композиторів, пов'язана зі збиранням, вивченням та публікацією народної творчості. Велику роль у цьому відіграли І. Франко та М. Лисенко. У численних працях з фольклору та етнографії, зокрема у творі «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), І. Франко стоїть на позиціях прогресивної естетики Європи.

З 70-х років XVIII ст. в Україні активно розвивається наукова фольклористика, основу якої заклала стаття О. Серова «Музыка южнорусских песен». Вагомий внесок у неї зробили М. Лисенко і П. Со-кальський. Предметом їх досліджень стають ладо-інтонаційна будова української народної пісні, особливості та закономірності її метро-рит-мічного складу, типові риси змісту та композиційної будови. Друкувалися численні статті та рецензії на театральні вистави, концерти, твори композиторів, перші пошуки науково-теоретичної розвідки з питань історії української музики. Іншими словами, розвивалася музично-критична та науково-теоретична думка.

Пісенна скарбниця українського народу збагачується новими за змістом і жанрами творами. Це робітничі, солдатські пісні (типово маршово-похідні, ліро-епічні та баладні, рекрутські) ; похоронні плачі-голо-сіння; бурлацькі, наймитські, строкарські пісні; пісні про тяжку жіночу долю; сатиричні та жартівливі.

У другій половині XIX ст. поширюються пісні на тексти Т. Шевченка. На його вірші писали музику.

Подальшого розвитку набули хорове мистецтво, багатоголосний спів, особливо помітно це в так званих вуличних парубоцьких піснях.

Виникають хорові товариства «Торбан» (1870) і «Боян» (1891). Багато уваги приділяється створенню музики для театру, ставиться низка музично-драматичних творів місцевих композиторів – «комедіо-опер», «оперет», «співо-ігор». 

 

У першій половині XVIII ст. процес відновлення польської влади на Правобережжі, перерваний воєнними діями, пов'язаними з Північною війною, продовжився. До середини XVIII ст. поряд із власністю дрібної польської шляхти тут виникли великі латифундії магнатів Потоцьких, Любомирських, Чарторийських, Браницьких, що були повними господарями у своїх володіннях.

Тут існували також володіння корони – староства. Але поступово вони переходили у власність магнатів.

Становище селян у різних районах Правобережної України було неоднаковим. На Волині та північній частині Поділля вони були закріпачені і мусили виконувати панщину та інші повинності. На Правобережному Подніпров'ї спочатку панщини не було. Землевласники обмежувалися тут лише грошовими і натуральними податями, а селяни мали «слободи» (пільги) на 10-25 років. Але з поширенням у цьому районі фільварків тут зростала кількість різних форм соціального гноблення.

У тяжкому становищі перебувало населення Західної України, де кріпосницька система була більш міцною. Селяни жили в злиднях.

Близько 80% міст були в приватному володінні магнатів і шляхти, які грабували міщан, примушуючи їх відбувати панщину. Тільки великі міста – Львів і Кам'янець-Подільський мали самоуправління.

 

вступив до Києво-Могилянської академії. жив