Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст.

Завдяки плідній роботі інтелігенції всієї України саме на галицькому ґрунті просвітницький рух збудив народ до бажання здобувати знання, виховував патріотичні почуття, естетичні смаки. Галичани організували власні приватні школи, прагнули заснувати український, осібний від спольщеного та знімеченого у Львові, університет.

Усвідомлення національного об'єднання було вістрям усього просвітницького руху. Новою генерацією української інтелігенції була в основі своїй ліберальна інтелектуальна еліта, що засновувала недільні школи (П.Куліш, О.Кониський), працювала в університетах (М.Драгоманов, М.Костомаров, М.Грушевський), займалася меценатством і т. п.

Отже, у другій половині XIX ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно–духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв'язку зі своїм народом.

 

 

Література. Інтегруючим чинником українського культуротворчого процесу була всеукраїнська літературна мова. Витворена Т.Шевченком, вона і у другій половині XIX ст. виступала каталізатором національно-духовного відродження українського народу. Вихід Шевченкового "Кобзаря" став епохальним явищем у цьому процесі, визначивши демократичний напрям у розвитку української літератури на засадах критичного реалізму.

У напрямі критичного реалізму працювала плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок (1833–1907, "Народні оповідання", "Інститутка", "Маруся", "Панська воля", "Кармелюк" тощо) з великою любов'ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти соціального гніту. Байкар Леонід Глібов (1827–1893) в алегоричній формі показав безправне становище селянства. Анатоль Свидницький (1834–1871) створив перший реалістичний соціально-побутовий роман "Люборацькі".

Великою популярністю користувалися збірки Павла Грабовського (1864– 1902), ліричні поезії Степана Руданського (1830–1873), твори Павла Чубинського (1839–1884). Значний внесок у розвиток української літератури зробили письменники Пантелеймон Куліш (1819–1897) – роман „Чорна рада“ та ін.; Борис Грінченко (1863–1919) – збірки поезій, повісті; поети Олександр Кониський (1836–1900), Яків Щоголів( 1824–1898) та ін.

Класичні зразки соціально-побутової повісті та побутово-психологічного оповідання створив Іван Нечуй-Левицький (1838–1918). У високохудожній формі він змалював життя, побут та психологію різних верств населення України („Микола Джеря“, „Кайдашева сім’я“, „Запорожці“, „Маруся Богуславка“ та ін.). Ольга Кобилянська (1863–1942, "Земля") та Панас Рудченко, що працював під псевдонімом Панас Мирний (1849–1920, "Хіба ревуть воли, як ясла повні", "Повія" та ін.) у своїх творах відтворили енциклопедію розвитку пореформеного суспільства в Україні.

Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська та патріотична спрямованість творів Михайла Коцюбинського (1864–1913) – "П'ятизолотник", "Дорогою ціною", "Fata Morgana" та ін. та Лесі Українки (1871–1913) – "Досвітні вогні", "Без надії сподіваюсь", "Слово, чому ти не твердая криниця" тощо. Їхні твори стали яскравим взірцем соціально–психологічного дослідження реального життя усіх верств та соціальних прошарків в Україні за умов капіталізації суспільства.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози, що висвітлювала особистісне буття людини, знаменує творчість Івана Франка (1856–1916) – письменника, вченого, громадського діяча, літературна, публіцистична й наукова спадщина якого в повному обсязі досі не опублікована. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Каменярі", "Гімн" та ін.), змалював жорстоку експлуатацію робітників, дав ключ до філософського розуміння історичних подій в Україні ("Захар Беркут", "Моїсей").

Буковинську літературу найяскравіше репрезентував Юрій Федькович (1834–1888) – "Поезії", "Повісті", "Буквар" та ін.

Розвиток літературного процесу пов'язаний з поширенням публіцистики – жанру, в якому найвидатнішими представниками в Україні, безперечно, були Іван Франко і Михайло Драгоманов.

Іван Франко – найвизначніший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов, учень і тривалий період прибічник М.Драгоманова, його найближчий послідовник у публіцистиці та літературознавстві. Франко став на рубежі століть одним з провідних діячів культурного, національно-визвольного руху в Україні. Його публіцистичні твори відіграли визначальну роль у формуванні світоглядних засад української національної інтелігенції.

Михайло Драгоманов (1841–1895) був одним з найвизначніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських, гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Його глибока ерудиція в галузі світової літератури поєднувалася з глибокими поглядами щодо ролі й місця української літератури в суспільному житті. На його думку, українська література повинна бути "по ідеях демократична, по манері – критична і реалістична, по мові –- животворна". Він закликав усіх співвітчизників, які вимушені були виїхати за межі України, "не кидати українську справу...".

На сторінках наукових, публіцистичних видань широко популяризував свої дослідження Михайло Грушевський (1866–1934). Він доводив, що український народ пройшов складний історичний шлях, вистраждав право на свою мову, національну культуру, власну державність.

Розвиток художньої та публіцистичної літератури зумовлював об'єктивну потребу становлення украаїнської преси. Численні видання наукового, педагогічного, етнографічно-побутового характеру виходили у багатьох містах обох імперій та за кордоном. У Росії справжні зміни у розвитку преси відбулися після 1905 p., коли було ліквідовано заборону на вживання української мови.

У другій половині XIX – на початку XX ст. характерною ознакою трансформації культури стала поява творів, розрахованих на широкі народні маси (особливо побутової тематики), а також творів, адресованих інтелектуальному прошарку суспільства як осередку, покликаному повести за собою ці широкі народні верстви до національно-духовного визволення. Саме література виступала в Україні дзеркалом широкого просвітницького руху, саме через неї формувалися ідеї консолідації нації та її національного і духовного відродження.

Освіта. Шлях до національно-державного