Українська культура

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця» Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811−1843), І. Вагилевич (1811−1866) та Я. Головацький (1814−1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін «руська» для галичан означав українська). Центральною фігурою романтичної поетики стає людина. Людина сприймалася насамперед як витвір природи, а вже потім як продукт соціальної діяльності. Українським романтикам людина уявлялася сходинкою до божественного. Народ же в уявленні романтиків виступав певним об’єднанням всебічнорозвинених особистостей. За таких умов вони вважали можливим існування гармонійного суспільства.

Суспільно-історична діяльність «Руської трійці» на тлі Галицького відродження У 1836 р. М. Шашкевич уклав першу в Україні «Читанку для малих дітей, яка протягом багатьох років служила єдиним підручником для навчання дітей у сільських школах грамоті рідною мовою. Значний внесок був зроблений діячами «Руської трійці» в розвиток етнографії та фольклористики на західноукраїнських землях. На їх етнографічну діяльність значною мірою вплинули твори західних та східних етнографів та фольклористів. Серед них чеські збірки: «Краледворський рукопис» (1818) та «Зеленогорський рукопис» (1819) (чеські підробки під народну поезію) В. Ганки та Й. Лінди (Шашкевич і Вагилевич переклали окремі уривки українською мовою) та збірки російського фольклору К. Данилова, М. Чуркова, М. Попова та ін. М. Шашкевич ативно збирав зразки народнопоетичної творчості, кілька його записів увійшли до збірки В. Залеського. І. Вагилевич займався дослідженням карпатських етнічних груп − бойків, гуцулів та лемків. Йому належать фольклорно-етнографічні та історичні розвідки, присвячені зокрема українській міфології та символиці. А також збірка легенд і оповідань під назвою «Kronika Luduz demologii slowianskiej». Їх третій товариш, Яків Головацький, був насамперед ученим-славістом − фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом. Йому належать такі праці як «Поділ часу у русинів», «Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів», «Очерк старославянского баснословия, или Мифологии». Разом з Вагилевичем він також заклав основи українського карпатознавства. Нові ідеї надходили з наддніпрянської України в Галичину і помалу запалювали окремих одиниць. Три молодих патріотичних священики − Маркіян Шашкевич (1811−1843), Іван Вагилевич (1811−1866) та Яків Головацький (1814−1888) заходилися біля воскресіння живої української мови, як мови літературної, і в Галичині. Три ці особи відомі в історії, як «руська трійця», а на чолі їх стояв М. Шашкевич. Вони склали збірника «Русалка Дністровая», але й своя духовна й урядова цензури видати його не дозволили, та Шашкевич таки не спинився й видав цього збірника року 1838-го в Будимі (Будапешті). Цією «Русалкою Дністровою» Шашкевич трохи розворушив своє громадянство, але більше тим, що й сам писав народною мовою, правда, дуже нечистою. Та Яків Головацький, як незабаром виявилося, був проти української мови, як мови літературної. Цього часу Австрія рішуче змінила свою пропольську національну політику, й стала підтримувати своїх «русинів» супроти поляків.

На початку 40-х рр. XIX ст. центром українського національно-визвольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження в поляків, чехів і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими братами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки».

У 1846 році гурток поступово оформився м нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським братством. Сама назва «братство» й обрання за своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян указували на його характер. У ньому не було представників аристократії. Членами Кирило-Мефодіївського братства були вчені, письменники, студенти віком від 19 до 30 років – усього 12 осіб.

Організаторами товариства виступили найактивніші представники київської молоді: професор університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернаторства Микола Гулак, викладач гімназії, етнограф і письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний у той час поет Тарас Шевченко.

Т. Шевченко критично ставився до поміркованої ідеології та програми товариства, тому він згуртував навколо себе радикально налаштованих членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість організації очолювали М. Костомаров і П. Куліш. Братство підтримувало зв'язки майже із сотнею симпатиків.

Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у двох документах – «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським та «Законі Божому, або Книзі буття українського народу», написаному М. Костомаровим. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом на взірець Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких самих незалежних держав. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цього державного утворення.

У програмних документах товариства різко засуджувалися гнобителі, царі й пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей багатими,