Українська культура

 Микола Гоголь – геніальний російський письменник. Але витоки його творчості – в українській культурі. Українець за походженням, він з дитинства добре знав українські казки, пісні, бувальщини. Саме вони насичували його уяву, що створила прекрасні «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Миргород». Образ України можна легко уявити собі, читаючи твори М. Гоголя. Як справжній дослідник, він знайомить читача з мовою, якою говорять «поблизу Диканьки», навіть подає словничок найбільш уживаних слів. Описує природу, розповідає про людей, їхні звичаї, вірування, їхні радощі і скорботи. І все це пройняте такою великою любов'ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лишитися байдужим: «…Полдень блещет в тишине и зное, и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге. Обнимая и сжимая прекрасную в воздушных обúятьях своих» («Сорочинський ярмарок»). Гоголь ніби збирає голоси своїх героїв і говорить разом з ними мовою, що схожа на пісню. І разом зі своїма героями він створює чудову книгу, сповнену любові до людей, живих почуттів, яскравого світла і страшної темряви. І все ж образ, що створює Гоголь, не ідеальний. Автор бачить одвічну боротьбу добра і зла в різних проявах. Людям протистоять темні сили, що псують людські стосунки, визначають протистояння людей. Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними і пристрасними, своєю природою, яскравою і барвистою. Це край, де можливо все, де боротьба добра і зла одвічна, але люди стають на бік добра і тому перемагають зло Власне, саме завдяки своєму українству, своїй психологічній дистанційованості від російської мови й культури Гоголь і зміг здійснити кардинальну зміну в стилістичній орієнтації російської літературної мови, що дало їй могутній імпульс і визначило швидкий розвиток і злет російської прози XIX ст. до світових вершин. Прийшовши в російську літературу з українського суспільства, в якому, незважаючи на його тогочасний занепад, ще жили демократичні традиції, історична пам'ять про вільну козацьку республіку, Гоголь вніс цей природний стихійний демократизм у свою російськомовну творчість. Він звільнив російську літературну мову, яка перед тим творилась виключно в елітарних суспільних верствах, від кастової замкненості, поєднавши її книжну й великосвітську основу з живою стихією усного народного слова. Колосальну роль у розвитку російської прози зіграло здійснене Гоголем блискуче пародіювання всіх елітарних стилів російської мови: мовлення панської верстви, канцелярсько-бюрократичної мови, мови російських сентиментальних романів. Показово, що він висміяв саме ті стилі російської мови, які були введені насильницьким шляхом у суспільне життя України, перервавши зв'язок української мови із своєю питомою писемною основою, що, власне, й створило бар'єр для україномовної реалізації Гоголя. Гоголь став великим російським письменником, але трагічна роздвоєність, глибинні суперечності його національної свідомості стали, ймовірно, однією з причин душевного виснаження й зламу, що призвели його до творчої кризи і передчасної смерті

На початку ХІХ ст.. панівні кола як Російської, так і Австрійської імперії, щоб повністю денаціоналізувати український народ, усіма засобами намагалися знищити його першооснову – рідну мову. Російський царизм заборонив навчання українською мовою, усілякого переслідування зазнавали українські пісні, звичаї, народний епос. Усупереч цим шовіністичним намаганням, представники національно-свідомої української інтелігенції наполегливо боролися за збереження й дальший розвиток народних традицій. Велику роботу в цьому напрямку проводили М. Максимович, І. Срезневський, О. Павловський та ін.

Аналогічні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях, що перебували в складі Австрійської імперії. У цей час першу в Галичині граматику української мови підготував І. Могильницький. Професор Львівського університету І. Лавринський уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, здійснив переклад польською мовою «Повісті временних літ».

Провідна роль у відродженні й розвитку рідної мови, духовних засад українського національно-визвольного руху, вітчизняної культури, безсумнівно, належить Тарасові Шевченку. Його поетична збірка «Кобзар» (1840), поема «Гайдамаки» (1841) та інші твори стали справді епохальним явищем. Важко знайти інший приклад, коли б творчість і особистість однієї людини такою мірою віддзеркалювали національну ідею, ментальність і духовний світ українського народу.

Окрім Т. Шевченка, величезну роль у розвитку україн-І-І. Ішї мови та літератури в першій половині XIX ст.