Українська культура

Світовим визнанням користується творчість Романа Віктюка, який розпочинав свою діяльність у Львові, а згодом організував театр у Москві. Як режисер-новатор він по суті визначає театральну естетику XX ст. (спектакль «Мадам Батерфляй» за п'єсою американського драматурга Хуанга; «Лоліта» за класичним романом В. Набокова та ін.).

Однієї з відмітних рис культури XX в. є розширення сфер її впливу на людей через засоби масової комунікації, такі, як радіо, кіно, телебачення, що з'явилися продуктами науково-технічної революції. Їхнє значення в посиленні інформаційного обміну важко переоцінити.

Кіно можна без перебільшення назвати мовою ХХ століття. До кінця сторіччя що рухається і звучить картинка, що надходить по чи телебаченню через комп'ютерну мережу, стала головним носієм інформації.

Український кінематограф з'являється на початку ХХ століття. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького. Перший український постановник і оператор Д. Сахненко був творцем таких фільмів, як «Наталка Полтавка», «Запорозька Січ», «Богдан Хмельницький», в яких брали участь видатні українські актори – М. Садовський, М. Заньковецька, Любов Лінницька.

Напередодні першої світової війни збільшується виробництво фільмів, підвищується їх технічний й художній рівень, відкриваються перші кіностудії. Центрами кіновиробництва як і раніше, є Київ, Харків та Катеринослав. 1912 рік стає рекордним для довоєнної кінематографії в Україні: було поставлено 20 фільмів. У Харкові О. Олексієнко створює «Ніч перед Різдвом» (за М. В. Гоголем), Д. Байда-Суховій екранізує «Запорізький скарб» (за К. Ванченко) і «Шельменко-денщик» (за Г. Ф. Квіткою-Основ’яненком), О. Остроухов-Арбо представляє на суд глядачів чотири фільми: «Під дзенькіт ланцюгів», і три екранізації розповідей А. Т. Аверченка «Настирливий вояжер», «Як мені довелося застрахувати життя», «Гарна жінка». У Катеринославі Д. Сахненко виступив режисером і оператором у постановках «Оце так потрапив», «Любов Андрія» (за «Тарасом Бульбою» М. В. Гоголя), «Важка розплата» і «Мазепа» (за «Полтавою» О. С. Пушкіна). У Києві Т. Піддубний зробив п’ять «кінодекламацій»: «Циганка Груня, або Оце так ускочив» (за п’єсою К. Ванченко) ; «Запорізький скарб» (за К. Ванченко) ; «Вій» (за М. В. Гоголем) ; «Запорожець за Дунаєм» (за П. П. Гулак-Артемовським) ; «Ніч перед Різдвом» (за М. В. Гоголем). Київський режисер О. Гамалій зняв дві постановки театру М. Садовського – «Пан Штукаревич, або Оказія, якої не було» (за С. Є. Зіневичем) і «Запорізький скарб» (за п’єсою К. Ванченко). Київська цензура дозволила демонстрацію фільмів лише в кінотеатрі «Лотос».

У 1914-1915 роках відбувається звачний підйом кіновиробництва й в Україні. В ці роки випускається рекордна після 1911 року кількість картин – 22 фільми в 1914 році та 19 у 1915. Ця кінопродукція викізнялася тематичною і жанровою розмаїтістю. В 1914 році ще виробляються картини на українські теми в Катеринославі – «Грицько Голопупенко», Харкові – «Травнева ніч або утоплена» (за М. В. Гоголем, режисер Т. Піддубний) і Києві «Переплуталися» (режисер О. Гамалій). Згадані фільми, очевидно, знімалися перед війною.

Кіностудії в Україні в 1916 році випустили 10 фільмів – в основному – «кіномовні картини» на військову тему, які були поставлені у Києві («Братовбивча війна», «У кривавому лютому бої») та Катеринославі («Помер бідолаха в лікарні військовій»).

В Україні після спаду кіновиробництва в 1916 році почався підйом, що тривав до 1917-1918 років (19 фільмів в 1917 році й 25 – в 1918). Однак кіностудії в Україні не створили жодного фільму на українську тему. В 1917 році публіка також не побачила екранізацій творів українських письменників.

З кінця 1917 року через початок більшовицького терору кінодіячі поспішно виїжджають з центра Росії. До Києва, Одеси, Ялти й Харкова прямують кінопідприємці зі своїми працівниками. В 1918-1919 роках центром кіновиробництва на території колишньої Російської імперії стає Україна.

У 1923 р. в Києві розпочала роботу студія екранної майстерності. Її художній керівник О. Вознесенський як прихильник психологічного напряму в кіно дбав про виховання актора нового типу. В 1924 р. в Одесі було засновано на засадах вищого учбового закладу Державний технікум кінематографії. Кінофакультети Харківського музично-драматичного інституту та Київського театрального технікуму було ліквідовано, а найбільш здібних слухачів переведено до технікуму кінематографії. Одночасно при Київському державному музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка відкривається кіно-семінар.

На другу половину 20-х років припадає творчість генія українського кіномистецтва Олександра Довженка. Зняті впродовж цього періоду його картини «Звенигора» (1927) та «Арсенал» (1928) ввійшли до скарбниці як українського, так і світового кіно. Цим роботам передували фільми «Ягідка кохання» 1926 року, яку режисер пізніше не зараховував до свого доробку і «Сумка дипкур’єра» 1927 року, котру сам визначає як політичний детектив. В останній стічці сам Довженко зявляється на екрані – один-єдиний раз за свою карєру. «Звенигора» (1927) є експериментальним твором, який можуть зрозуміти тільки глядачі, обізнані з історією України. Спонтанно знята за сто днів, ця епічна візуальна симфонія з