Українське державотворення

2) Другою протослов’янською державою (дискусійна думка) стало Антське царство (I століття до нової ери – 602 рік). О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та інші історики вважали антів протослов’янами. Вітчизняні дослідники М. Грушевський, В. Щербаківський дотримувалися думки, що анти – прямі предки українського народу або навіть “ перші українці ”. Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об’єднання антів досить суперечливі. В. Ключевський уважав його племінним союзом дулібів. Окремі історики вбачали в антах короткочасне військове об’єднання, створене для боротьби з ворогом. Але цьому висновку суперечать слова Йордана, який писав, що анти мають спадкову царську владу. На думку М. Брайчевського, політична організація антів нагадувала структуру державних об’єднань Західної Європи (Карла Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою. Автори навчального посібника “ Історія української державності ” підкреслюють: “… Сам факт об’єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті…”.

3) Третім етапом розвитку української державності була (Київська) Русь, Руська земля охоплює IX сторіччя – 40-і роки XIII століття. Проблема історичної спадщини Київської Русі, порушена ще М. Погодіним та М. Грушевським (полярні концепції), до цього часу залишається доволі гострою. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії та згодом утворило Московську державу. Він не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу. М. Грушевський, навпаки, вважав, що російський народ не має ніякого відношення до Київської Русі. Ідея початку російської держави від Київської Русі перейшла і в праці радянських істориків, а згодом виникла навіть своєрідна формула цієї концепції – витворена теорія спільності кореня російської, білоруської та української народностей. Йдеться про теорію так званої давньоруської народності, яка частково реанімується навіть в умовах незалежної України. Київська Русь вважалася якимось цілісним етнічно територіальним утворенням, де сформувалася своєрідна етнічна категорія – давньоруська народність, що відзначалася єдністю мови, мала єдину територію, єдиний уклад життя, єдину високорозвинену культуру, мала економічну єдність різних територій Русі і т. д. Історія власне українського народу починалася лише з ХIУ століття. Таким чином, дискусії з площини суто наукової іноді набувають заідеологізовано – спекулятивних форм. Очевидно, варто визнати, що Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Розглядати її як таку – означало б приписувати їй вищий рівень політичної організації. Але вона не мала ані централізованого управління, ані всеохоплюючої бюрократичної системи. Основною формою взаємозв’язку між володарями й підданими було збирання данини. Згодом розвинулася система оподаткування. У політиці князі керувалися переважно династичними чи особистими інтересами. Політичні проблеми розв’язувалися за допомогою сили. На думку багатьох сучасних українських істориків, Давньоруська держава була нестійким (тимчасовим) нецентралізованим державним утворенням без єдиної давньоруської або праруської народності.

Якщо говорити більш детальніше про державотворчі процеси, які протікали в той час, то слід зазначити, що під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри – Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Історики часто ділять політичну історію руської держави на три періоди. Перший період – швидкого зростання – охоплює майже 100 років, коли на престол у Києві сів Олег і до смерті Святослава I Хороброго 972 року. Київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я, в результаті чого утворилося величезне господарське й політичне об'єднання, здатне кинути виклик основним суперникам у цьому регіоні. Другий період охоплює князювання Володимира I Великого (980-1015) та Ярослава I Мудрого (1034-1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності і стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Було впроваджено християнство, що значною мірою вплинуло на політичне і культурне життя держави, а також вироблено кодекс законів.

Останній третій період цього етапу,  характеризується безупинними руйнівними князівськими чварами, зростанням загрози нападів кочових