Українське державотворення

Після державного перевороту в Україні відновлювалася політична система царської Росії. Необхідно зазначити, що жовтневі події у Петрограді П. Скоропадський зустрів вороже. У жовтні 1917 р. корпус генерала Скоропадського не дав можливості 2-у гвардійському корпусові, який знаходився під впливом більшовиків, прийти на допомогу виступу солдатів і робітників міста Києва. За його наказом були роззброєні революційні полки і вислані в Росію. Завдяки діям Скоропадського Центральна Рада змогла зберегти свою перевагу у місті. Незважаючи на цю заслугу перед Радою, він зустрів в українському уряді холодне. Українська держава була розділена на губернські староства: Київщина, Волинь, Поділля, Чернігівщина, Полтавщина, Катеринославщина, Харківщина, Херсонщина і Таврія. Губернським старостам були надані повноваження колишніх царських губернаторів, а 1 серпня 1918 р. Скоропадський затвердив закон «Про установлення в Києві управління столичного отамана» (мав права колишнього російського градоначальника). ставлення до себе, яке поширилося й на корпус. Зокрема, йому не надавали належної допомоги в забезпеченні воєнним спорядженням. Підозрюючи в особі Скоропадського майбутнього «Бонапарта», Генеральний секретаріат змусив його передати командування корпусом генералові Гандзюкові і на певний час відійти у тінь.

 

У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв: «Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці». Але все закінчилось тільки зміною назв залізниць, а саме: «Південно-Західної» – на «Правобережну», «Південної» – на «Слобідську» та «Катерининської» – на «Запорізьку». Економічне становище залізничників не тільки не поліпшилося, а значно погіршилось. 15 липня 1918 р. припинили роботу Коростенський, Сарненський і Здолбунівський залізничні вузли, а через декілька днів почався загальноукраїнський страйк залізничників. Він набув яскраво вираженого політичного характеру. Гетьман намагався будь-що придушити страйк. З цією метою він затвердив 19 липня 1918 р. рішення Ради міністрів про відновлення в Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі покарання за участь у страйках. На основі цього закону гетьманська варта, разом з німецькими та австрійськими військами, вдалася до жорстоких репресій проти страйкарів. Репресії та голод примусили залізничників України стати до роботи.

Грамота гетьмана торкалася й земельного питання. Відмінявся земельний закон, прийнятий Центральною Радою. Повністю відновлювалися права приватної власності на землю. Фактично це означало повернення селянами землі та сільськогосподарського інвентар`я колишнім власникам. Для здійснення цих заходів по селах роз'їжджали каральні загони. Поряд з ними діяли спеціальні німецькі та австрійські військові частини. Зрозуміло, що довго терпіти такого селяни не могли. По всій Україні прокотилась хвиля стихійних селянських повстань.

З перших днів перевороту Скоропадський почав виконувати ту частину грамоти, де, зокрема, було сказано: «Я буду твердо стояти на сторожі порядку і законності в Українській державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами». Гетьман і його уряд почали душити демократичну пресу в Україні. Були заборонені друковані органи УПСР – «Боротьба» та Селянської спілки – «Народна Воля».

В Україні змінилася не тільки політична ситуація, а й позиція політичних партій. Скоропадський прийшов до влади за допомогою «Української народної громади», Союзу земельних власників, а також з волі окупантів. Однак він не дістав підтримки від українських партій (українських соціал-демократів, есерів, самостійників), а без них годі було й думати про побудову самостійної Української держави. Підтримали гетьмана октябристи, кадети та російські монархічні партії. При розгляді їхньої позиції закономірно виникає запитання: чи прагнули вони побудови незалежної України? Може, цього хотів М. Воронович – голова зборів, що обрали гетьманом Павла Скоропадського? Мабуть, ні, тому що колишній царський губернатор Бесарабії ніколи не був прихильником українського національного руху.

Скоропадський постійно перебував між двох вогнів. Українські політичні партії не підтримували його і звинувачували в прагненні відновити «єдиную и неделимую». Російські монархічні кола та Союз земельних власників звинувачували його в сепаратизмі, в тому, що він заради особистої кар'єри не зупинився б і перед відокремленням «Малоросії від Росії». Цікаво з цього приводу висловився товариш гетьмана Іван Наживін: «Я не вірив і не вірю цьому. Треба ж було якось викручуватися, щоб зберегти хоч декілька губерній від червоної пожежі, божевілля та злочинів». Заслуговує на увагу і той факт, що коли делегація Союзу земельних власників поставила питання про сепаратизм Скоропадського, той відповів: «Да, господа, я, конечно, стою за самостийную Украину. Но эту самостийную Украину, когда придет время, я положу к ногам Его Императорского Величества!»

Невідомо, як склалася б доля колишнього царського генерала, який оселився на Хрещатику в одній з невеличких квартир, коли б весною 1918 р. в Україні в результаті німецько-австрійської окупації різко не змінилась політична ситуація. Однією з характерних ознак цього було падіння авторитету Центральної Ради, розчарування частини населення у демократичних формах правління та прагнення мати сильну виконавчу владу. По всій Україні проходять з'їзди та збори землевласників, що вимагають передати владу в одні міцні руки та скасувати земельний закон. Німецьке та австрійське командування на Україні майже не звертає уваги на