Українське державотворення

У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Проіснувало воно до 1340 p. На думку М. Грушевського, саме Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем політичних та культурних традицій Києва. Натомість учень видатного історика С. Томашівський називав це князівство першою безпосередньо українською державою і вважав, що саме з Галицько-Волинської держави слід вести відлік історії української держави, оскільки до складу цього утворення входили лише етнічні українські землі. У час свого розквіту (ХIII століття) Галицько- Волинська Русь охоплювала 90 відсотків населення, що проживало тоді в межах нинішніх кордонів України. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства. Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя. Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо « тримавшого « Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Хомську землі на Волині, та Василька, який мав «під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе «князі всієї Русі, Галичини та Володимири «.  Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули «руських королів», « принце пасів «, «князів Руської землі». печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: «Король Русі та князь Володимири «. Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. 

4). Ще один етап розвитку це визвольна війна Хмельницького і продовження формування державності України. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем – коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання – створити і зміцнити державне національне утворення. Поразка козацьких повстань, та затвердження сеймом Речі Посполитої “ Ординації війська Запорозького реєстрового ” призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення реєстру, посилення соціальної експлуатації, національного та релігійного гноблення українського народу. Одночасно представники української старшини шукали шляхів відновлення колишніх вольностей та привілеїв. Найбільш активним виразником цих ідей став чигиринський сотник Б. Хмельницький, який навесні 1646 у складі козацького посольства вів переговори з польським королем Владиславом IV Вазою про участь козаків у майбутній війні з Османською імперією. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої Восени 1647 Б. Хмельницький спланував напад на резиденцію урядового козацького комісара Я. Шемберка у Трахтемирові, однак змову було викрито, а її ініціаторів ув'язнено. Зумівши втекти з в'язниці, Б. Хмельницький разом з однодумцями вирушив на Запорожжя, де на о. Томаківка почав гуртувати сили для військового походу. На поч. 1648 Б. Хмельницького було обрано гетьманом Війська Запорозького. Із Січі гетьман розсилав універсали, у яких закликав українське населення до всенародного повстання. За дорученням Б. Хмельницького формувалися нові військові підрозділи, закуповувалась зброя та військові припаси. Одночасно Б. Хмельницький проводив переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм III про спільну боротьбу проти Польщі. Намагаючись виграти час для підготовки до воєнних дій та з'єднання з татарською ордою, Б. Хмельницький листувався із коронним гетьманом М. Потоцьким. У листах він висував традиційні вимоги, які відображали інтереси насамперед козацької