Українські сторінки біографії Альберта Станіслава Радзивілла

На портреті П. Яновича містилася також інформація щодо його нащадків: він був названим батьком Анни Білої, дружини Ст. Кишки, і дідом Анни Кищанки, дружини князя Яна Радзивілла Бородатого, котра одідичила Олику після смерті свого брата Петра. Останнє, звісно, не відповідає дійсності: розподіл маєтностей між дітьми Станіслава Кишки від Анни Монтиґирдівни відбувся у 1522 р., задовго до смерті Петра (1534 р.). Уже 1523 р. саме Анні, як володарці Олики, було адресовано дозвіл Сиґізмунда І на проведення тут упродовж року двох ярмарків. Анахронічним є й іменування Яна Радзивілла «князем»: цей титул лише згодом виборов собі та нащадкам його син Миколай Чорний.

Отже, далеко не все у цьому написі історично достовірне. Це змушує з обережністю поставитися до наявного тут твердження про фундацію Петром Білим олицького парафіяльного костелу Святих апостолів у 1460 р. Між тим саме на ньому ґрунтуються нинішні уявлення про те, що й досі існуючий в Олиці костел Св. Петра й Павла є найдавнішою римо-католицькою культовою спорудою на Волині. Він являє собою виконану у стилістиці пізньої ґотики муровану одно- нефну будівлю з арочними вікнами й стінами, позбавленими зовнішнього декору. Відомо, що храм зазнавав перебудов і часом використовувався як каплиця.

Звісно, немає нічого невірогідного в тому, що Петро Янович Білий міг заснувати костел на честь свого небесного патрона, адже ім’я св. Петра було оточене в Олиці особливою пошаною. Про це свідчить те, що, відповідно до магдебурзького привілею, саме на його свято («ad festum sancti Petri Apostoli») припадали щорічні вибори членів міського уряду. Однак, найімовірніше, фундатором храму Св. Петра й Павла був усе-таки найславетніший із Радзивіллів – Миколай Чорний.

У костелі Св. Трійці зберігалося й зображення першого олицького ордината – Станіслава Радзивілла в рицарському обладунку. На цій картині також був пояснювальний напис: ішлося про батьків князя, його участь у воєнних кампаніях та отримані ним уряди, про смерть на шляху до Рима й місце поховання; особливий акцент було зроблено на заснуванні Станіславом Побожним шпиталю Св. Хреста та будівництві олицького парафіяльного костелу.

Колеґіата Св. Трійці стала не тільки релігійним осередком, а й родинним некрополем власників Олики, в якому, зрештою, упокоївся сам

Альберт Станіслав . Підземелля збудованого ним собору перетворилося на мовчазне царство смерті, а у храмовому інтер’єрі постали декілька надгробків роботи Мельхіора Ерленберґа. Порівняно нещодавно чи не єдиним стимулом до їх створення вважалося «прагнення (Радзивілла – О. Р.) справити враження, ніби це стародавня усипальниця роду», а самі надгробки розглядались як демонстрація «нестримної магнатської пихи» . Сучасні ж історики й мистецтвознавці, здається, не схильні відмовляти власникові міста у звичайних людських почуттях і природному прагненні гідно вшанувати пам’ять найближчої рідні.

Двох своїх братів Радзивілл не знав зовсім. Станіслав помер немовлям за декілька років до його появи на світ (1590 р.), а від Юрія навіть не залишилося ані дати народження, ані смерті. Це, однак, не завадило Альбертові Станіславу увічнити їх двома схожими за виконанням алебастровими надгробками однакового розміру (1, 5х2, 5 м) – їх було вмуровано у стіни собору за 1 м над підлогою. У чотирикутних нішах, оздоблених пілястрами й увінчаних пишними гербовими медальйонами та фігурами Христа, містилися майстерно вирізьблені постаті лежачих хлопчаків. Щоправда, в їх позах та одязі не було майже нічого дитячого, адже, за тодішніми приписами, вони копіювали дорослі моделі. Традиційним було й уміщене на пам’ятнику Станіслава зображення клепсидри як символу скороминучості людського життя. За зауваженням польського дослідника Ст. Томковича, обидва надгробки ще перед Першою світовою війною було суттєво й ніби зумисне пошкоджено .

Натомість на надгробному пам’ятнику, спорудженому Альбертом Станіславом собі та першій дружині – Регіні фон Айзенрайх, чи не найбільше ушкоджень, за спостереженнями Ст. Томковича, зазнала плита з епітафією. З уцілілого тексту можна було зрозуміти, що в написі йшлося передусім про баварське походження Регіни, її службу при дворі королеви Констанції, дружини Сигізмунда ІІІ, про перший шлюб із Михайлом Дзялинським. Нотувалося, що її подружнє життя з Радзивіллом тривало «сімнадцять років, шість місяців і сім днів». Так само точно було визначено й час смерті небіжчиці: «Із ласки Божої святобливо зійшла з цього світу шостого дня квітня, у великий понеділок, року 1637 о десятій годині перед полуднем».

Подібна докладність не була дивиною за часів Альберта Станіслава – хай навіть нині нам видається, що уповільнений плин тодішнього життя не змушував людей звіряти його за годинником. Скажімо, в епітафії Станіслава Радзивілла час його народження й смерті також було визначено з точністю до години. Утім, у випадку з Регіною фон Айзенрайх за цією докладністю проглядала скорбота її чоловіка, котрий вічній розлуці з дружиною присвятив кілька зворушливих сторінок свого щоденника.

Хвороба жінки заскочила канцлера зненацька. 17 березня 1637 р. він занотував у своєму діаріуші: «У фільварку Хорлупському  зустрів свою дружину здоровою й бадьорою». Однак минув лише тиждень і князь зауважив погіршення її самопочуття, причину чого він убачав у зловживанні тодішніми «медичними практиками»: «Моя дружина, узявши собі за звичай за допомогою п’явок позбуватися зіпсованої крові, без мого відома (хоча раніше я її часто від того відраджував) приклала їх аж п’ятнадцять до спини; це й стало причиною її пізнішої хвороби» [ІІ, 8. 27]. Недуга супроводжувалася сильними болями, безсонням. Потім настало полегшення. «Я, – зауважував Альберт Станіслав, – недужаючи й страждаючи від головного болю, весь кінець місяця приховував свою неміч, аби не давати хворій причин для смутку». Однак у квітні сталося непоправне:

«Цей місяць слід було б уписати (до щоденника – О. Р.) чорним чорнилом на темних аркушах – якби при цьому можна було розпізнати написані слова. [... ] У нещасний день шостий солодкий звук цитри заступили біль і ридання мого серця. [. ] Сказав би разом з Іовом: “Хай згине день”, якби це не суперечило Божій волі та коли б благоліпна кончина небіжчиці не свідчила, що день цей був початком благословенної вічності. [... ] Усе в ній, убраній у простий одяг, який, здається, кілька років возила з собою у скриньці як близького, невідлучного товариша, дихало святістю» [ІІ, в. 28-29].

За тодішніми звичаями, похорон відбувся не відразу, а значно пізніше – 12 травня. Час жалоби спливав для вдівця дуже тяжко: змучений «щоденним спогляданням лежачої у труні дружини», він шукав розради у справах, вибравшись, зокрема, до свого села Голубного . Спіткала канцлера й інша біда: 3 травня, на свято Воздвиження, пожежа знищила понад тридцять будинків – справжню «окрасу міста Олики». Альберт Станіслав, який звик милуватися ними з вікон замку, із християнською покорою сприйняв це як кару за свої гріхи. Похорон, за словами канцлера, «зросив сухе повітря дощем сліз». За три роки прах Реґіни, як уже відзначалося вище, було перенесено з парафіяльного костелу до крипти у храмі Св. Трійці. Виконаний з алебастру та мармуру надгробок, поставлений тут Альбертом Станіславом для себе й своєї дружини, був доволі масивним (3, 4х5, 9 м). За формою він наближався до олтаря, що його головною окрасою стала П’єта, вирізьблена з білого алебастру. Обабіч неї височіли великі, у людський зріст, фіґури янголів-охоронців. Увінчували композицію постаті Христа й двох рицарів. Поряд відчитувалася латиномовна фраза: «Чекаю на воскресіння мертвих».

Менш виразним надгробком було увічнено пам’ять матері канцлера Радзивілла та його старшого брата Миколая Христофора. Художньою домінантою пам’ятника став хрест із червоного мармуру на чорному, теж мармуровому, тлі. У його підніжжя, на думку Ст. Томковича, розміщувалися постаті в молитовних позах (пізніше втрачені). Важкуваті пропорції пам’ятки пом’якшував оздоблений янголами динамічний верх . Короткі епітафії суттєво відрізнялися від занотованих Ш. Старовольським . Скоріше за все, вони являли собою витвір автора «на задану тему».

Окрім князівських надгробків, у храмі Св. Трійці були й значно скромніші пам’ятні знаки, що стосувалися, головним чином, пов’язаних із власником Олики духовних осіб. Серед них особливе місце займав луцький біскуп-суфра- ґан та олицький пробощ Франциск Заєрський, котрий, як зазначалося в епітафії, пішов із життя в листопаді 1631 р. у віці 80 років – як відомо, саме він став фундатором Олицької семінарії, відписавши у своєму заповіті маєток на її утримання. Примітно, що на початку ХХ ст. у соборі все ще зберігалися деякі речі церковного вжитку, які колись належали цьому церковному достойникові.

Загалом скарбець колеґіати був надзвичайно багатим на мистецькі вироби художньої й історичної цінності. Переважну їх більшість становили предмети XVII ст. Із-поміж них виділялися два великих срібних релікварії – постаті св. Арґентина й Реститута роботи західноєвропейських майстрів. Св. Арґентин, чиї мощі в 1625 р. подарував Альбертові Станіславові Радзивіллу папа Урбан УІІІ, був представлений у вигляді рицаря, що його панцир прикрашала радзивіллівська символіка. Св. Реститут постав у шатах єзуїта, позаяк саме представники цього ордену подарували канцлерові привезені з Рима кістки мученика в лютому 1647 р. [III, в. 13].

Серед інших речей, пов’язаних із добою Альберта Станіслава, слід зауважити подароване князем колеґіаті срібне розп’яття заввишки 0, 6 м, яке прикрашало один з олтарів. Ім’я канцлера відчитувалося на срібній блясі, знятій із його труни й вивішеній на одній зі стін собору. Зберігалася й натрунна бляха з поховання його другої дружини, Кристини Анни Любомирської, яка пережила чоловіка на тринадцять років і також знайшла вічний спочинок в Олиці (1667 р.). Щоправда, у храмі Св. Трійці немає її надгробка – хіба що з часом він зазнав значних ушкоджень, і саме його рештки описав Ст. Томкович, нотуючи «дуже старанну й шляхетну» роботу давніх каменярів та різьбярів . Що ж до тіл, які покоїлися в підземеллях костелу, то, за свідченнями старожилів, у 1946 р. їх було перенесено до спільної могили на місцевому католицькому цвинтарі.

Не краща доля спіткала й саму колеґіату. У минулому столітті її не обійшли стороною ані війни, ані суспільні потрясіння, ані варварство новочасних дикунів. Нині собор перебуває у жалюгідному стані, хоча його фундатор, якщо вірити Ш. Старовольському, був певен, що храм не зурочать «злі сили», не знищать «подмухи північного вітру» та «страхітливі й згубні погляди лемурів35: «Зведений із міцного каменя, він навіть тим, чиї душі, затвердлі, мов скеля, далекі від побожності, розповість про віру того, кому завдячує своєю з’явою»36. Добре, що канцлер не міг зазирнути в далеке майбутнє, аби побачити, що станеться з його дітищем, і дізнатися, що сам він за три століття «возз’єднається» з усією своєю родиною на олицькому цвинтарі в могилі без хреста...