Управління державним боргом, його вплив на економіку

Особливих надій в 2009 році на основного інвестора України – ЄС – покладати було не варто. Як видно, європейцям достатньо своїх проблем. До того ж, якщо розглянути надходження прямих іноземних інвестицій з країн ЄС до України, то виявиться, що найбільшим інвестором (7,68 млрд. доларів) є офшорна зона на Кіпрі, через яку в Україну часто поверталися українські гроші олігархічного походження. 

Залишається актуальне питання, звідки брати кошти на підтримку платіжного балансу України. Тим більше, що за інформацією експертів, українській державі в поточному році доведеться погасити ледь не третину свого валового зовнішнього боргу. «Українські банки в 2009 році мають погасити 16 млрд. доларів зовнішніх запозичень, держава – 3 млрд. доларів, компанії – ще 14 млрд. доларів» - зазначає аналітик ІК Phoenix Capital Андрій Нестерук. Загалом – близько 33 млрд. доларів.

Національні інтереси України. Очевидно, українська банківська система наче порятунку очікує наступних траншів від МВФ, Європейського інвестиційного банку, ЄБРР, Росії чи ще будь-кого. В разі вдалого міжнародного лобіювання Україною своїх інтересів в ЄС та адекватної діяльності Нацбанку платіжні проблеми України можна буде вирішити із закордонною допомогою. Однак паралельно в Україні розгортається інша драма в секторі реальної економіки. І ніяка закордонна допомога тут суттєво не вплине.

Історичний досвід країн, які блискуче вийшли з криз через реалізацію національних програм модернізації, свідчить, що в кризових умовах держава сама має стати активним покупцем продукції постраждалих галузей і замовником інфраструктурних проектів. 

Саме цим шляхом рятували і розбудовували свій реальний сектор Південна Корея, гітлерівська і післявоєнна Німеччина, Тайвань і, звісно, Сполучені Штати Америки доби Рузвельта. Завдяки «Новому Курсу» в 30-роки минулого століття в США було побудовано 80000 кілометрів доріг, десятки тисяч шкіл та півтисячі аеродромів. 

Основним джерелом ресурсів для національної модернізації і порятунку реального сектору виступала в першу чергу грошова емісія.

Однак для України цей шлях заборонений Міжнародним валютним фондом, який, погоджуючи Україні стабілізаційний кредит, вимагає в обмін цілу низку реформ і зобов’язань. Зокрема, серед них заборона грошової емісії, контроль за бюджетним дефіцитом і його покриття або за рахунок кредитів, або посилення податків. 

Чи варто нагадувати, чим завершилося свого часу сліпе виконання вимог МВФ для Бразилії, Мексики та Аргентини? Крахом економіки. 

Добре, що деяким сміливцям сьогодні вистачає духу говорити про неповну відповідність рекомендацій МВФ національним інтересам України. Існувати в період кризи на бюджетні кошти, як то радять міжнародні фінансисти, затягнувши сильніше паски, - це шлях деградації і революційних потрясінь. 

За розрахунками Юрія Полунєєва, емісійне фінансування інфраструктурних проектів в обсязі 100-140 мільярдів гривень (враховуючи кошти на рефінансування банківської системи) дозволило б Україні оживити реальний сектор, подолати безробіття і зубожіння населення, здійснити модернізаційний прорив і, водночас, втримати інфляцію в контрольованих межах. 

З огляду на змальовану вище складну фінансову ситуацію очевидно, що одним з найперших пріоритетів України стоїть порятунок і стабілізація банківської системи, вирішення проблем дефіциту платіжного балансу. 

Однак ні в якому разі не можна забувати про стратегічні національні інтереси України. Будь яка криза – коротша за життя. Тому необхідно мислити на перспективу, про те, якою Україна буде на виході з кризи. Реформи, модернізація, оптимізація, оновлення, наведення порядку і гармонізація – всі ці процеси необхідно розпочинати вже зараз, під час кризи. Тоді Україна зможе гідно і з виграшем пройти через вузьке економічне вушко кризової голки. []

 

 

Ринок місцевих запозичень перетворився на істотний сектор національного ринку капіталів, боргові зобов'язання деяких муніципалітетів також котируються на міжнародному фондовому ринку. Проекти, які реалізуються за рахунок залучених коштів, позитивно впливають на місцеві громади, розвиваючи їх інфраструктуру.

З досвіду інших країн, кошти для фінансування місцевої інфраструктури мобілізуються із внутрішніх джерел, іноземні запозичення виступають доповненням.

Чинне законодавство закріплює право на здійснення запозичень місцевими органами влади. Водночас Бюджетний кодекс України містить ряд обмежень на здійснення таких запозичень. Місцеві органи влади мають право здійснювати тільки внутрішні запозичення. Зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад 800 тис. мешканців (6 міст).

Запозичення до місцевих бюджетів повинні мати цільове призначення. Здійснюються вони лише до бюджетів розвитку, крім випадку взяття позики на покриття тимчасового касового розриву. В цьому випадку місцеві ради можуть отримати короткотермінові позички на термін до трьох місяців, але у межах поточного бюджетного періоду. Порядок отримання таких позичок визначається Мінфіном України. Надання міжбюджетних позичок забороняється.

Видатки на обслуговування боргу здійснюються за рахунок коштів загального фонду бюджету і не можуть перевищувати 10% цього фонду. Якщо мало місце порушення графіка погашення, відповідна рада не має права здійснювати запозичення протягом п'яти наступних років.

Держава не несе відповідальності по зобов'язаннях за запозиченнями місцевих бюджетів.

Порядок здійснення запозичень до місцевих бюджетів встановлює Кабінет Міністрів України, відповідно до умов Бюджетного кодексу. Уряд України 24 лютого 2003 р. затвердив постанову "Про затвердження Порядку