Вчення про пекло та загробну долю грішників у ранньому християнстві (донікейський період)

 

Кузев В. В.

 

Анотація. Стаття присвячена особливостям еволюції і трансформації християнських уявлень про посмертне існування (інфернологіческій аспект) в донікейський період (I-III ст.). Автор досліджує функціонування даних уявлень в Новому Завіті і в текстах ранньохристиянських теологів. В роботі обгрунтовується теза, що концепція вічного пекла і двоякого завершення, яка сьогодні є офіційною доктриною в більшості християнських конфесій, не займала домінуючої позиції в доні- кейському християнстві.

Ключові слова: пекло, інфернологія, апокатас- тасис, зло, есхатологія.

Вчення про вічність пекельного покарання завжди визнавалося однією з найскладніших проблем християнського богослов'я та релігійної філософії. На відміну від есхатологічного майбутнього праведників, котрі мають унаслідувати вічне життя і блаженство з Богом, майбутня доля грішників протягом історії залишалася в християнстві предметом дискусій і суперечок.

Метою статті є історико-релігієзнавче дослідження вірувань стосовно пекла та посмертної відплати представлених у ранньому християнстві (донікейський період, I-III ст.). В різних своїх вимірах дана тематика здавна привертала увагу дослідників серед яких чільне місце посідають Д. Б. Расселл, А. В. Серегін, В. Башкіров, П. Павленко, Г. Келлі, Б. Делей (Daley) та інші. Разом з тим, в переважній більшості випадків доводиться констатувати зосередженість дослідників лише на окремому аспекті явища, найчастіше воно вивчається в загальному контексті есхатологічних доктрин, а відтак бракує комплексного аналізу, що охоплював би окрім есхатологічних вірувань також власне інфернологічні та понірологічні аспекти проблеми. В даній публікації автор робить крок до заповнення цієї лакуни, чим і зумовлена актуальність роботи.

Ранні християнські вірування щодо загробного життя загалом та посмертного покарання зокрема відображають вплив тих релігій та культур, у середовищі котрих вони виникли і розповсюдилися на початку нашої ери. Варто відзначити дві традиції, що зумовили безпосередній вплив на формування християнських уявлень стосовно посмертного існування – апокаліптичний іудаїзм та елліністична культура греків і римлян.

Чисельні тексти так званої міжзавіт- ньої іудейської літератури (поч. V ст. до н. – поч. I ст. н. е.), не містять ясно окресленої концепції стосовно долі нечестивих. Так, у Книзі Ісуса сина Сираха (195-171 рр. до н. е.) говориться про винищення нечестивого у лютому полум’ї (Сирах 36: 10). Автор апокрифічної Книги Товіта (II ст. до н. е.) вірогідно теж дотримується думки про повне знищення нечестивих в кінці часів: «І радітимуть ті, що справді люблять Бога. А ті, що чинять гріх та кривду, зникнуть з усієї землі» (Тов. 14: 7, пер. І. С. Хоменка). Інші тексти містять ідею вічних мук грішників. Приміром, у Книзі Юдити (сер. II ст. до н. е.) знову, уже після Ісаї, згадуються «черва і вогонь», що пізніше стануть основним описовим образом пекла в Новому Завіті: «Горе народам, що повстають проти мого роду, Господь Вседержитель скарає їх у день суду, нашле вогонь і черву на їхнє тіло, і вони плакатимуть у муках повіки» (Юдит 16: 17, пер. Хоменка). Інший важливий уривок міститься в Третій Книзі Ездри. Ездра запитує, чи одразу після смерті душі грішників підлягають стражданням, а чи після останнього Суду. На це Бог відповідає, що того, хто не слідував шляхами Всевишнього, негайно після смерті чекають скорботи і горе (3 Езд. 7: 76-87). Отже, одна група текстів подає ранньоіудейський погляд, згідно з яким нечестиві повністю припиняють своє існування, тоді як інші джерела містять ідею нескінченних мук грішників.

Раннє християнство, як відомо, являло собою течію всередині апокаліптичного іудаїзму. З розповсюдженням християнства за межі Палестини воно вступило у взаємодію з релігійною культурою греків і римлян, де сутність людської природи та загробне життя тлумачилися з інших позицій. Вчення Платона про вічність душі та її цілком духовну сутність, про дуалізм тіла й душі, а також матерії й духу, що розмежовував універсум на дві антагоністичні сфери буття мало величезне значення для християнської релігійної філософії. Доктрина Платона зробила надзвичайно багато для укріплення віри в безсмертя.

Варто особливо підкреслити, що на відміну від іудейської есхатології, традиційно колективної, есхатологічне вчення Платона і його послідовників ставить на перший план долю індивідуальної душі, що вплинуло потім на формування в авра- амістичній традиції ідеї про партикулярний суд над окремою душею: «адже сама по собі смерть нікого не лякає... страшить несправедливість, тому що найбільше з усіх зол – це коли душа приходить в Аїд обтяжена безліччю несправедливих вчинків» (Горгій, 522е). Подібної ідеї, зауважує П. Павленко, не існувало до Платона, адже згідно з доплатонівськими уявленнями (характерними і для єврейської релігійності), людина зазнавала суду при житті, будучи в тілі [5, 158].

Ще один важливий момент платонівського вчення полягає у витлумаченні смерті. Якщо за Гомером смерть – це по суті кінець буття, поза- як про якесь повноцінне життя примарної душі- тіні навряд чи можна говорити, то за Платоном вона становить перехід у інший вимір буття, що знаменує собою зникнення повсякчас мінливого. Окрім того, в це інше буття людина потрапляє по- збавляючись від тілесної оболонки, відтак смерть «ніщо інше, як розділення двох речей – душі і тіла» (Горгій, 524b). На думку багатьох дослідників (див. [5, 158]), саме платонізм становить підґрунтя для християнського новозавітного