Вчення про пекло та загробну долю грішників у ранньому християнстві (донікейський період)

Новозавітні тексти не дають систематизованого викладу вчення про загробне існування. Окремі елементи ранньохристиянських вірувань стосовно питання загробного життя доцільно розглядати в загальному есхатологічному контексті. Християни перших століть вірили в неминуче друге пришестя Христа, котре очікувався ще при житті того покоління. Друге пришестя буде супроводжуватися воскресінням мертвих, загальним Судом і кінцем цього світу. В християнстві загробний суд є основним механізмом за допомогою якого встановлюється різниця у долі морально позитивних і негативних персонажів шляхом відсилання душі після смерті до блаженства або страждання. З’ясуємо, як ці загальні уявлення представлені в найважливіших новозавітних текстах.

Звернемося спочатку до одного з самих ранніх відомих документів християнства, а саме – до послань апостола Павла. Потрібно звернути увагу на ту значиму обставину, що Павло жодного разу не використав слово «геєна». В одному місці він згадує «гадес», але лише в контексті опису воскресіння плоті і перемоги над смертю: «Поглинута смерть перемогою! Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте (hades), жало? (1Кор. 15: 54-55). Писання Павла показують, що їх автор був добре ознайомлений з грецькою філософсько-релігійною традицією та з тими теоріями, що стосувалися розуміння сутності людини та її посмертного стану, так само як була відома йому літературна і міфологічна традиція, пов’язана з образами Тартару та гадесу. Безперечно, він також добре знав есхатологічні вірування власного народу, включаючи книгу Еноха і апокаліптичну літературу. Поряд з тим, хоча згадані тексти, особливо книга Еноха, знаходять своє відображення у Новому Завіті, вони схоже не вплинули помітним чином на есхатологічні та сотеріологічні ідеї Павла. Так, для нього гадес уже не є в’язницею, що поневолює душі. З настанням царства Божого гадес втрачає свою силу.

Вчення про Суд у Павла також не розроблено детально. Важливий для нашої теми уривок знаходиться у Посланні до римлян, де Павло говорить про прийдешній судний день – доброчесним Бог подарує життя вічне, тоді як на злодіїв чекає «лютість та гнів», «недоля та утиск» (Рим. 2: 7-9). День Господній, тобто день суду, настане раптово і на беззаконних прийде загибель (1 Сол. 5: 1-5). Лукавих і нещирих очікує «кінець згідно з учинками їхніми» (2 Кор. 11: 15). Варто також торкнутися теми воскресіння у Павла, адже за християнською доктриною, воскреснуть не лише праведники, але й грішники. Питання воскресіння займає одне з центральних місць в посланнях Павла (2 Кор. 5: 4, 1 Сол. 4: 15, 1 Кор. 15: 21-23). Однак, хоча апостол вчить про загальний суд над всіма людьми, він нічого не говорить про воскресіння проклятих.

Схожу позицію висловлює автор Євангелія від Іоанна. Віра – ключ до вічного життя (Ін. 3: 18). і Божий задум полягає у спасінні всіх (Ін. 3: 16). Однак, ті, хто не пройде остаточного випробування приходять на суд, котрий тут прирівнюється до смерті. Есхатологічне майбутнє людства, що подано в Євангелії від Іоанна по суті аналогічне системі Павла, однак використовуються відмінні терміни – Іоанн вживає слово «суд», «осуд» там, де у Павла стоїть «гнів», хоча Іоанн також говорить і про гнів. Отже, суд принесе тим, хто вірує вічне життя, а невіруючим – гнів і смерть (Ін. 3: 17, 3: 36, 5: 24, 29). На нашу думку, в даному тексті немає вчення про вічне покарання. Гнів Бога на грішників призводить до відторгнення їх від вічного життя, їх майбутнє – смерть, загибель. Як і Павло, Іоанн не дає пояснення щодо природи цієї смерті. Як бачимо, хоча у Павла та Іоанна нечестивим призначено якесь покарання, вони не описують, яким саме воно буде. Імовірніше за все, автори цих текстів схилялися до ідеї остаточної загибелі як адекватного покарання грішників.

Якщо Павло і Іоанн загалом розвивають концепцію загибелі нечестивих, то інші новозавітні письменники, зокрема автори синоптичних Євангелій, часто погрожують вічним прокляттям і вогняними тортурами. Місце вічних мук описується за допомогою наступних виразів: невгасимий вогонь (Мт. 18: 8), вічний вогонь (Мт. 25: 41), геєна (Мт. 10: 28, 5: 29, 18: 9), вогняна піч (Мт. 13: 41-42, 50), вічна загибель (2 Пет. 3: 7), мука вічна (Мт. 25: 46). У деяких місцях писання місцем покарання називається геєна, приміром у Мк. 9: 43-48, Мт. 25: 31-46. Геєна тут постає як вічне покарання вогнем, що призначене для тих, чиї справи й думки будуть засуджені на Страшному суді. Євангеліст Лука єдиний серед новозавітних авторів, хто ототожнює місце мук з гадесом (Лк. 16: 1931). Найбільш рання ідентифікація вогню і черви (Іс. 66: 24) з вічним пеклом зроблена в Євангелії від Марка, котре вважається найбільш давнім (Мк. 9: 43-46). Образ вогняної геєни як майбутнього покарання і стимулу до морально коректної поведінки посідає помітне місце в одному з ключових етичних текстів християнства – Нагірній проповіді. Після перерахування категорій тих, хто достойний увійти в небесне царство, Ісус переходить до прикладів тих учинків, котрі можуть призвести до пекельного покарання (Мт. 5: 29-30). Майбутнє покарання згадується також у притчах про полову (Мт. 13: 40-42), про вірного і невірного рабів (Мф. 24: 51, Лк. 12: 46-47), про невід (Мт. 13: 50), про весільний банкет (Мт. 22: 13), про останній суд