Військова управа «Галичина»

Найбільша проблема була із старшинськими кадрами. Українців-офіцерів, вишколених у модерному веденні війни, майже не було. Військова Управа не могла скласти списку навіть 50 додаткових офіцерів, яких домагався Фрайтаг під час відвідин ВУ у Львові в листопаді 1943 року, бо з першого перевишколу не вистачало на обсадження всіх командних постів, хоч полки перед битвою під Бродами мали тільки по два, замість трьох, батальйони. Тому, почасти на домагання ВУ, почасти завдяки переконуванням фрайтага Паліївим, до офіцерських шкіл вислано молодих вояків, які не мали фронтової служби. А такої вимагалося від усіх німецьких кандидатів на старшин.

Лікарям і ветеринарам доводилося просто висилати покликання, бо їх мало голосилося. До того, деяким українським лікарям не давано офіцерського ступеня, що їм належав, і вони мали тільки підофіцерські ранги.

ВУ провела одномісячний курс для українських медсестер у Криниці. 30 дівчат його успішно закінчили, однак коли прибули до дивізії на Словаччину, їх не прийняли, бо дивізійний шпиталь уже мав повний штат німецьких медсестер і помічниць із шпиталю, евакуйованого з Києва. Жінок як санітарів у німецькій армії не дозволялося посилати на фронт, хоч таку пропозицію ВУ обговорювала.

Зааходами Жіночої секції у 1944 році для всіх дивізійників вислано різдвяні подарунки – пачки з харчами, цигарками й іншими речами. Влаштовано також великий радієвий концерт вибраних пісень 15 вересня 1943 року. 21 вересня його передало львівське радіо. До вибору було 78 пісень, а на концерті вибрано ті, на які зібрано найбільше грошей. Усю зібрану суму мали вручити ВУ в день концерту Говорено, що зібрано 3 мільйони злотих, потім повідомлено, що зібрано 1, 8 мільйона, але й їх забрав німецький уряд.

Найбільше труднощів мала ВУ з допомогою родинам добровольців. Хоч обіцяно, що вояків дивізії трактуватимуть так само, як німецьких вояків, однак на практиці цього не було. Відразу почалися клопоти: хто з сім'ї кваліфікувався на допомогу, чи всі чи тільки потребуючі, хто саме вважався потребуючим? Було багато побажань і нарікань. Розподіл допомоги у краю не функціонував, а правління Краківського дистрикту спочатку взагалі не хотіло про жодну допомогу слухати. У Львові й Станіславі «Маслосоюз» доручив своїм крамницям видавати певну допомогу. ВУ закупила товар широкого вжитку – шкіру й мануфактуру, гребені й т. ін.

Коли зблизився Східній фронт, ВУ зайнялася евакуацією своїх членів, уповноважених та їхніх родин, як і родин добровольців. Евакуйовано ВУ спільно з УЦК спочатку до Криниці, згодом до Кракова, а звідти до Любена на Сілезії.

Поза межами України ВУ продовжувала свою діяльність у трьох станицях – Берліні, Відні й Любені, де діяла спільно з УЦК. Вони приймали зголошення до дивізії, дбали про квартири й працю для родин вояків, надавали першу допомогу грішми й служили порадами. Багато зробити не могли, бо не мали доволі персоналу. Одне було вигідно, що всі ці втікачі підпадали під німецькі закони, й у цьому колишня примхлива окупаційна адміністрація Галичини не мала голосу

Паралельно до діяльносте ВУ дивізія теж займалася вербувальною та допомоговою акціями. Вербункові комісії, що складалися з кількох офіцерів чи підофіцерів, роз'їжджали по таборах полонених і вербували до дивізії. Створено було також малий відділ суспільної опіки при німецькій службі, який перевіряв скарги, що надходили до дивізії, та допомагав родинам – наприклад, забирав їх із робочих таборів та підшукував для них відповідну працю. З українців працювали у цьому відділі адвокат із Підгайців Олекса Яворський, Стисловський та Попадинець.

У вишкільно-запасному полку дивізії створено кіш (Rekrutendepot), який приймав і реєстрував новобранців. У Чадці в Словаччині (січень 1945-го) кіш мав зареєстрованих 15 тисяч новобранців, а в Словенії осягнув 20 тисяч, незважаючи на те, що, як пише у своїх спогадах «З Перемишля до Ріміні» Володимир Гоцький, писар у коші, «добитись до нас охотникові належало вже до свого роду геройства, бо транспорт майже не існували, а небезпека чигала на всіх шляхах, факт, що ми реєструємо 20 тисяч новобранців, став подією великого значення».

Німецька влада на власну руку створила теж відділи українських юнаків протиповітряної оборони. Відозву й афіші підписав голова ВУ Бізанц, а без їхньої згоди дописали ще прізвища Навроцького, начальника канцелярії ВУ, й Зеленого. Після служби юнаки мали поповнювати лави дивізії, але цього годі було дотримуватися в кінцевій стадії війни. На 31 березня 1945 року у картотеці було зареєстровано 6 547 юнаків та 1 121 юначку. Для порівняння: угорців було 50 000, латишів – 7 000, росіян – 14 000, служили й французи, італійці, навіть цигани – усіх 100 000.

Після закінчення війни всі члени ВУ опинилися на Заході. Тільки Бізанца й Курмановича арештували більшовики у Відні. Бізанц поїхав в окуповану зону шукати своєї дружини, а Курманович не хотів утікати від більшовиків. Курманович помер в Одесі 1945 року. Бізанца мали б засудити – на кару смерти в Польщі. Чому судили його, як Еріха Коха, в Польщі? Чому його не суджено, як інших нацистських функціонерів, за злочини проти людства на Нюрнберзькому трибуналі? Чи навіть у Києві? Кох на території Польщі зовсім не діяв під час війни.

На еміграції ВУ відбула два ліквідаційні засідання в Мюнхені під головуванням генерала Павла Шандрука. Останнє засідання відбулося 22 серпня 1947 року.

У резолюціях, які запропонував інж. Палій, було:

1. Висвітлити остаточно, де слід серед чужого, а в першу чергу серед свойого громадянства, справу дивізії.

2. Заопікуватися сердечно родинами добровольців дивізії, як доказ того, що українське громадянство ставиться до них з вдячністю.

3. Дати моральну і правну піддержку полоненим і інвалідам дивізії, як моральне признання за складену жертву.

4. Не допустити до того, щоб наші учасники останніх визвольних змагань були осамітненими та забутими від власних кругів, бо з того може зробитися моральний удар для нації на майбутнє.

Ці резолюції далі актуальні сьогодні в українській державі, незалежність котрої завжди була метою вояків дивізії.