Внесок постмодернізму до методології української історичної науки

Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає підрив сцієнтизму. Історіографію деконструюють (не даючи при цьому альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її замінником, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі наукових доказів доводить, що щось трапилося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визначаючи для таких дій жодних наукових критеріїв.

У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і неґативістичннх (якщо не нігілістичних) поглядів постмодерністських філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам таку характеристику: «Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць». Уважаючи постмодернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Релятивізм непотрібний не тому, що веде до морального нігілізму (як це є насправді), бо морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм непотрібній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим по-суті, а також тому, що фальшиво подає спосіб, яким доходимо до розуміння суспільств і культури».

Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замінити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

 

 

Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської теорії для історичної науки, згідно зі звичкою, що все мусить мати свою «філософію»: політика, держава, суспільство, наука - отже, й історія; нова «філософія» має замінити марксизм, історичний матеріалізм, при цьому знову цілком забувають, що філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної відповідальності - ані перед суспільством, ані перед наукою на себе не беруть. А з іншого боку, що керувати політикою, державою, бути членом суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії.

Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних досліджень, але вони не є постмодерністськими), і поганим, сприяє поширенню постмодернізму П.

У важкі для суспільства, нації та держави часи з'являється потреба шукання чогось містичного, утопічного, антифактичного - в теоретичній площині. Тому й сприймають утопічні суспільні теорії: громадянського (міщанського) суспільства, політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно, постмодернізм. Як відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі боротьба між наукою та не наукою чи анти-наукою, не лише коли вони, ці останні, приховані містичною лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою «філософською» термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме тоді, коли її здобутки в XX ст. там, де вона була вільною і незареґламентованою.

Постмодерністська філософія історії як прояв інтелектуальної нефаховості (бо жоден з філософів історії цього напряму не створив історичного дослідження, яке можна розглядати як взірець застосування свіжої методології) здобула прихильників серед таких самих нефахових і дилетантських істориків в Україні, ліквідуючи наукові стандарти написання праць.

 Тому й дуже привабливими виявилися виступи постмодерністів проти «вибуху» наукової літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами постмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміром інформації», яку неможливо осмислити. Практично постмодернізм почав конфліктувати із сучасним інформаційним суспільством, відмовляючись від використання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись, водночас, від розбудови та поширення баз відповідних даних. Таке «науково» санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйнято з ентузіазмом тими істориками, що обрали спеціальність без внутрішнього покликання і без дослідницького таланту. В «дослідженнях» знову запанувала перевага поза джерельних знань, відписаних і переписаних з попередніх робіт, без перевірки всіх цих відомостей на підставі автентичних джерел. Широке річище фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно поєдналося з деструктивізмом постмодернізму II. При цьому деформації попередньої панівної ідеології залишилися надалі деформаціями тепер уже підпорядкованими іншій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйняти можливість займатися теоретичною чи концептуальною історією з вихолощеним або спрепарованим джерельним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретична чи концептуальна історія, позбавлена автентичного й об'єктивного (відповідно до стану джерел) історичного змісту, історією не є і не може нею бути. 

Антиісторичні тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністських філософів не написав принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло б служити еталоном, виконаним за новою методологією. Так що всі історики позбавлені можливості орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно з пропонованою парадигмою. Відсутність еталона звільняє остаточно від правил гри, чим і користуються.

Таким чином, прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч панування антимодернізму методологія фальсифікації минулого та сучасного в ім'я вимог панівного партократичного класу, панівної партії, наліпної нації, виявилася дуже корисним підґрунтям для посткомуністичного суспільства, полегшуючи перехід від постмодернізму І до постмодернізму II.

Є єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II, але лише у вузькій ділянці вивчення психології творчості історика. Постмодернізм II зумів глибше за попередні