Внесок постмодернізму до методології української історичної науки

 

 

Виникає питання, чи може ще щось інше, нове і конструктивне, принесла Постмодерністська філософія історії до гуманітарних наук, зокрема, в Україні. Такими «новинками» можна вважати:

 1) руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також пропаґандистською, псевдонауковою агіткою (як затирання границь між твором мистецтва та кічем). Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а довести істину неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною з поблажливістю до фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати кілька історичних істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, де історичні джерела не в силі висвітлити подію в усій її багатоплановості - але й в таких випадках розрізняють достовірніші та менш достовірні гіпотези). Тому з'явилися в історії України арії, ет - рус - ки, країна Рош з Біблії, Beлесова книга, династія Києвичів, триразове хрещення Русі, перетворення Запорозької Січі на державу, а далі й заперечення голодомору, етно- і лінгвоциду, що здійснювався, а подекуди ще досі реалізується в Україні. Великий, а по суті гумористичний парадокс полягає в тім, що та белетристика, на яку перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає, щоб її вважали наукою;

2) десцієнцизація науки, яка досягла дуже високого рівня, дискретизації й деструкції дослідницького ремесла. Отже, без скрупульозного дослідження джерел можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порівняння різноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не для визначення чи утворення тієї інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукати собі те, що суб'єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування, перекручування відомостей про факти і процеси. Тим паче, що сцієнтичність науки можна замінити заідеологізованою і заполітизованою концептуально теоретичною історією, ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософії історії. В результаті здійснюється звичайна белетризація історії, виведення її зі складу гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою до цього й не найкращого рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусь згори прийняту тезу чи ідею;

3) дискредитація макроісторії на користь мікроісторії. Частина істориків та псевдоісториків сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняття об'єктивною, широкоплановою історією, адекватною джерелам, універсальною - у часі та просторі - макроісторією стало не лише важким, таким, що вимагає багато праці й часу, але й часто-густо небажаним, отже, не фінансованим, а також небезпечним, особливо щодо новітньої історії. Відбулося фіктивне поширення меж історії за рахунок мікроісторії, яку досліджувати легше і зручніше. Але, насправді, й раніше, до виникнення постмодернізму II, ще при «традиційній» історіографії, будь-яких табу на тематику не було. Історію запахів Ален Корбен (Corbin, «Le miasme et la jonquille. L'odorat et I'imaginaire social: 18e-19e siecles» [«Сморід і жонкіль. Нюх і суспільні уявлення XVIII-XIX ст.»], 1982; жовта жонкіль - це квітка з родини нарцисів) міг написати також раніше. Зрозуміло, що сумування до купи навіть сотень мікроісторій не дасть у результаті хоча б одну макроісторію. Справа, однак, не в цьому, а в тому, щоб під приводом захоплення мікроісторією відійти від макроісторичних аналітично-синтетичних досліджень;

4) надання переваги фраґментарним або незавершеним працям, у яких висвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводиться до завершення, сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток від початку до кінця не є обов'язковою вимогою для історика;

5) вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення соціальних явищ (отруєння населення ЛСД - споришем - подається як основна причина Французької революції; українські голодомори - наслідок стихійного лиха); запровадження математизації історії (абсурдний образ історії людства, стиснений до десяти сторіч) у трактатах Анатолія Фоменка з Москви, експериментування з історією в роді гри «що би було, як би було», не так як насправді було, а цілком інакше. У такий спосіб проявляється нахил до безцільного і безплідного конструювання неіснуючої історії, бажання до утворення контр-фактичних моделей не у вигляді дослідницького методу (наприклад, при історико-демографічних дослідженнях для визначення дефіциту населення внаслідок епідемії, воєн, масового терору, голодомору), а як суб'єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше. Ну, але насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке конструювання неіснуючої історїї проводиться з точки зору сучасної ідеологізації та політизації;

6) проголошення кінця історії та історіографії. Це якраз цілком нове явище, бо був Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила», тому вона непотрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс з неісторичними націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фукуяма, що оголосив кінець історії, бо є американська демократія, далі якої людству вже нікуди іти (його «The End of History and the Last Man» [«Кінець історії та остання людина»], 1992). У даному випадку замовник «кінця історії» прозорий;

7) зведення історичної методики до дослідження тексту з намаганням викриття його, нібито, завжди прихованого змісту. Це без попередньої критики тексту (бо, може, деякі тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки про те, що багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а відроджене в удосконаленому вигляді, наприклад, від часів структуралізму. Та вивчення тексту перетворюється на самоціль з явними ознаками лінґвістичного детермінізму, тим паче, що таке дослідження тексту ведеться дуже часто з відривом від історичного контексту. В постмодерністському (з точки зору постмодернізму II) дослідженні тексту відбилася також спадщина постмодернізму І, коли виникла практика писати езоповою мовою;

8) заперечення достовірності історичних знань з позицій крайнього релятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічна проблема існує та розглядається від початків виникнення теорії пізнання, отже, ще від античних часів;

9) рішуче і безапеляційне руйнування національної історії, зокрема, тих націй, які XIX ст. визначили неісторичними. Навіть у тих випадках, коли заперечення національної історії абсолютно суперечить принципові мікроісторії (нещодавно страшні звинувачення викликала написана Мігаелем Каснером «Baskische Geschichle» [«Баскійська історія»], 1997, бо в ній, нібито, викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді відповідає змістові історії невеликого народу в найновіших часах);

10) проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних революцій, заворушень, повстань, бунтів. Почерк замовників також у цьому випадку зрозумілий.

Про інші віддаленіші наслідки і результати інвазії постмодернізму II (до речі, не вважаю за хворобу на загал шизофренії, а добре продуманою і послідовно інспірованою дією) на історичну науку тут говорити не буду. Так як і про те, кого конкретно в Україні треба вважати послідовником чи провісником постмодернізму II в історіографії (представників постмодернізму І вистачає і вони продовжують свою деконструкцію) незалежно від того, чи ці послідовники використовують вивіску постмодернізму, чи від неї відмовляються.

В Україні спостерігаємо також таке явище, коли прихильники постмодернізму II, усвідомлюючи його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб облагородити течію, приписуючи ті здобутки, до яких постмодернізм II, не має жодного відношення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження, наприклад, що лише постмодернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну тематику; що інтердисциплінарні дослідження - не здобуток постмодернізму II; що до його заслуг належить глибокий джерелознавчий аналіз. Постмодернізмові II для порятунку його репутації додають такі позитивні риси, яких у нього ніколи не було. Компаративізм - це не винахід постмодернізму II, а етнології середини XIX ст. Синтезування історичного процесу постмодернізм II уникає за будь-яку ціну, постмодернізм II не мав відношення до виникнення структуралізму. Він, постмодернізм, як вже підкреслювалося вище, не мав і не має жодних заслуг в ділянці виникнення нових методів історичних досліджень. Очевидно, треба мати чітке уявлення, що справді дали, а чого не дали і дати не могли постмодернізм І та П.

Необхідно врешті відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чи намагаються зруйнувати - не лише історичну науку. Постмодерністський підхід автоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є елементи історизму.

 

 

Постмодернізм еволюціонує швидко. Звідси загострений інтерес до його перспектив, долі. Його ідеологи вважають, що постмодернізм зовсім не «скасує» архітектуру «сучасного руху» - у всякому разі, у доступному для огляду майбутньому, - хоча й істотно потіснить її, а також буде співіснувати з пізнім модернізмом. Показово, що й адепти й критики постмодернізму всі частіше порівнюють його з іншим «неясним» часом в історії мистецтва - маньеризмом, маючи на увазі не тільки помітні композиційно - стилістичні паралелі, але й намагаючись зрозуміти історичне місце й долі архітектурного неоавангардизму. Термін «маньеризм» (і навіть «сверхманьеризм») уживається на Заході в розумінні новітніх явищ в архітектурі настільки ж часто, як постмодернізм, і в настільки ж невизначеному значенні, але, мабуть, поступово витісняється останнім.

На підставі аналізу досвіду дефініції постмодернізму, його джерел, концепції й конкретної художньої практики можна сказати, що постмодернізм - це напрямок мистецтва й архітектури в розвинених капіталістичних країнах 70-початку 80-х років, що відбиває розчарування художньої інтелігенції в ідеалах, догмах і прийомах модернізму й, на відміну від інших плинів буржуазного мистецтва, у пошуках зрозумілості мови й нових засобів виразності відкрито орієнтуючись на повсякденні смаки, погляди й настрої масової свідомості, звернулося до звичного й традиційним художнім формам, як правило, у з'єднанні з іронією, гротеском, відстороненням. Можливо, життя самого постмодернізму не буде довгим: занадто великі відцентрові сили вхідних у нього різнорідних по своїй суті елементів. Але навіть сьогодні видно, що він знаменує завершення мистецтва «класичного» модернізму й уже виконав місію, підірвавши підвалини «сучасного руху» і відкривши тим самим шлях відмінним від його доктрини концепціям творчості.

 

 

1. Дженкс Ч. А. Язык архитектуры постмодернизма. – М. 1985.

2. Постмодернизм // Современная западная философия: Словарь. – М., 1991.

3. Иконников А.В. Зарубежная архитектура. От «новой архитектуры» до постмодернизма. Москва. 1992г.

4. Полевой В.М., Маркузон В.Ф. «Популярная художественная энциклопедия». Москва.1996г.

5. Постмодернизм // Современная западная философия: Словарь. Москва. 1991г.

6. Рябушин А.В., Хайт В. Постмодернизм в реальности и представлениях // «Искусство». 1994г. №4.