Володимир Мономах в українській історичній пам'яті

Розглядається образ великого київського князя Володимира Всеволодовича в українській історичній пам’яті з початку XVII ст. до нашого часу. Простежуються шляхи розвитку уявлень про цю історичну постать та їх вплив на процеси національно-культурної самоідентифікації українців.

Ключові слова: Володимир Мономах, історична пам’ять, міф, Русь, національна ідентичність.

 

Володимир Мономах – одна з найбільш відомих і яскравих постатей середньовічної Русі, що не вимагає особливої презентації. Ще давні літописці послідовно зображували його як самовідданого борця за Руську землю, її захисника від зовнішніх ворогів і внутрішніх міжкнязівських чвар. Він, кажучи словами книжника, «просвети Рускую землю, акы солнце луча пущая, егоже слухъ проидизе по всимъ странамъ, наипаче же бе страшенъ поганымъ, братолюбець и нищелюбець и добрыи страдалець за Русскую землю». Таким могутнім і справедливим правителем Мономах і ввійшов в історичну память східних слов’ян.

Постать князя по суті перетворилася на міф, і початок цьому процесу було покладено ще сучасниками Мономаха, причому найактивнішим його творцем був він сам. Говорячи про міфологізацію образу правителя або міф про нього, слід спершу відмежуватися від вульґарного протиставлення міфу реальності, оскільки міф сам – принаймні для тих, хто є носієм міфологічної свідомості – постає у вигляді «повністю об’єктивної реальності». Про це багато писали такі визнані фахівці в галузі дослідження міфології, як О. Лосєв, М. Стеблін-Каменський, Ю. Лотман, Р. Барт, М. Еліаде та ін. Найбільш продуктивним у цьому зв’язку видається семіотичний підхід, котрий трактує міф вторинною моделюючою системою, свого роду надбудовою над мовою як первинною знаковою системою, відповідно вплив міфу виявляється в тому, що він істотно деформує вихідну семантику мови та підміняє її новим змістом. «Мова, – писав Р. Барт, – надає міфу, так би мовити, пористого смислу, який здатен легко набрякнути міфом, що просочився в нього». Такий підхід дозволяє зрозуміти, яким чином за вербальним вираженням в історичну міфологію потрапляли нові значення, підмінюючи вже існуючі. Вплив саме такого процесу позначився на формуванні образу Володимира Мономаха.

Міф про нього, остаточно сформувавшись приблизно до середини XIII ст.  , пізніше зазнав суттєвої еволюції: в епоху утворення Московського царства Мономах перетворився із грози степовиків, ґаранта справедливості, захисника пригноблених на династичний символ та уособлення єдинодержавності. Багато у чому в рамках цієї ж міфологеми славнозвісний князь сприймався й в українських землях. Вивчення Русі, як зазначав В. Ричка, здійснювалося тут у руслі «загальноросійської» історичної схеми, «на основі династичного принципу, виробленого московськими книжниками-історіографами та прийнятого офіційною російською історіографією».

У першій половині XVII ст. в українській суспільно-політичній думці відбувалося пробудження інтересу до київського минулого. Ці «пригадування Русі», за спостереженням того ж В. Рички, «були зумовлені, насамперед, інтелектуальними викликами унії, що й пробудило інтерес освічених верств українства до пошуків старокиївських коренів культури та православної віри». Вочевидь тому Густинський літопис, складений, імовірно, Захарією Копистенським між 1623-1627 рр.  , демонструє підвищений інтерес до такої славної сторінки далекого минулого, як напади київських князів на Візантію. У ряді цих виправ виділяється відсутня в ранньому літописанні, але відома з пам’яток московської книжності кінця XV – початку XVI ст. розповідь про похід Володимира Мономаха й отримання ним від візантійського імператора знаків царської влади. За свідченням Густинського літопису, Володимир приймає рішення про виправу «во Греческую землю», наслідуючи своїх попередників – князів Олега, Ігоря, Святослава та Володимира Святославича, щоб «славу роду нашему добыти». Далі князя було вінчано славнозвісними реґаліями, що їх надіслав візантійський імператор: «Отселе Владымеръ Мономах царемъ Рускимъ нарицашеся». Причому, «сим же венцемъ Мономаховым, – зауважував автор, – и доныне царе Московские венчаны бываютъ». Особливість оповіді Густинського літопису, порівняно з конструкціями московських книжників, полягає лише у заміні імені імператора Константина Мономаха на Алексія Комніна, який, окрім дарів, посилав київському князеві грамоту. Однак для українського книжника головним було, напевно, не стільки набуття Володимиром Мономахом царського вінця, скільки сам факт його походу на Візантію як переконливе свідчення могутності.

Значний вплив на зображення Мономаха українськими книжниками XVII ст. чинила водночас польська традиція й особливо «Хроніка» М. Стрийковського (1582 р.), до якої чи не найбільше зверталися, у тому числі для запозичення відомостей про історію Київської держави. Значний вплив цього твору простежується, зокрема, у складеній 1672-1674 рр. «Хроніці» ігумена Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря Ф. Софоновича. Якщо в давньоруських літописах головними позитивними рисами Мономаха вважалося його «христолюбие», «благоверность», а потім уже боротьба проти половців, то Ф. Софонович ставив на перший план інші заслуги князя: «Той Владимер Мономах Русь, утравленую и незгодами и войнами междусобными сынов Владимеровых разорваную, своїм разумом и мужеством въедино злу- чил и в монархию албо самодержство по-старому привел». Як бачимо, пріоритет тут надавався успіхам князя у боротьбі з усобицями, зміцненню ним держави. При цьому, як і у М. Стрийковського, Ф. Софонович передав іншу версію походження царських реґалій нащадків Мономаха – великих князів московських, на противагу тій, що була відома з пам’яток московської книжності та Густинського літопису. Так, відповідно до «Хроніки», вінець і барми Володимир Мономах здобув не в результаті походу на Візантію, а здолавши під час такого ж леґендарного  взяття ним Кафи в єдиноборстві «гетмана ихъ, старосту кафского», чим, між іншим, пояснювалось і прозвання його Мономахом.