Володимир Мономах в українській історичній пам'яті

Далеким від апологетики Володимира Мономаха був і М. Грушевський, котрий розглядав історію Русі з націоналістичних позицій як історичну основу тільки українського народу. Проте відсутність апологетики ще не означає, що М. Грушевський створив реалістичний образ князя. Для нього Мономах – це, насамперед, політик. Так, визнаючи заслуги правителя у справі зміцнення держави, історик наполягав, що Володимир був «не стільки братолюбцем і добрим страждальцем за руську землю, скільки політиком, обережним, розсудливим, який лавірував поміж сучасних політичних відносин та був поступливим там, де відчував серйозні перешкоди, серйозну боротьбу». У такій оцінці діяльності Мономаха на перший погляд помітне прагнення відійти від міфоло- гізації князя. Однак це не так. Сенс цих слів стає яснішим, якщо поглянути на біографію самого М. Грушевського. Будучи не тільки істориком, а й політиком , вершиною кар’єри якого стала посада голови Центральної Ради, він, по суті, описував риси політичного лідера, котрий потрібен сучасній йому Україні. Мономах із цього пункту бачення для нього – історичне дзеркало. При цьому, якщо М. Костомаров зробив лише спробу «українізації», то М. Грушевський, автор концепції історії «України-Руси», уже однозначно розумів князя як видатного діяча національної минувшини. Проте втіленням «національного типу» Володимир Мономах для українців не став. В основу української національної самосвідомості було покладено козацький міф.

Навіть не потрапивши до першого ряду історичних постатей ідентифікації, Володимир Мономах посів у когорті видатних героїв української історії далеко не останнє місце. Після праць М. Грушевського Київська Русь, котра досі загалом усе ще перебувала на периферії історичної та культурної пам’яті українців , зайняла в ній більш стійке місце, ставши невід’ємною частиною національної історії. «Присвоєння» києво-руського минулого, уже давно та міцно «освоєного» іншою історіографічною традицією – російською, нерідко при цьому супроводжувалося використанням сучасної державної термінології, зокрема заміною назви «Київська Русь» («Давня Русь», «Русь») на «Україна». Що ж до Мономаха, то його представляли зазвичай як ідеал правителя, захисника цілісності української держави.

Заслуги Володимира Мономаха у справі об’єднання Русі та в боротьбі з половцями, які загрожували державі, приваблювали не лише істориків, а й письменників, діячів культури. Утім, у цьому середовищі інтерес до постаті князя не був настільки великим. Незважаючи на деякий сплеск у середині XIX – на початку XX ст. серед українських інтелектуалів, зокрема Галичини, інтересу до давньоруського минулого , образ Володимира Мономаха залишався на марґінесах літературної творчості. Так, на теми києво-руського минулого, не рахуючи декількох популярних праць з історії Русі та видань або перекладів «Повчання» Володимира Мономаха , знаходимо лише поеми І. Франка («Ор і Сирчан») та М. Вороного («Євшан-зілля»), що являли собою переробки знаменитої леґенди, уміщеної в Галицько-Волинському літопису під 1201 р.  

Дещо привабливішою постать Володимира Мономаха стала в пореволюційний час, коли з падінням російського самодержавства український національний рух отримав новий імпульс. Захоплений ідеєю національного відродження, до образу князя звернувся П. Филипович, поезія якого з цього часу набула українського колориту. Не випадково, за словами В. Державіна, його «Мономах» «гідний бути відомим кожному національно-свідомому українцеві». Наведемо характерний уривок твору:

«Бичача шия,

Мов камінь крик.

Не Візантія -

До степу звик.

Залізна шкіра,

Серце тверде -

На роги звіра Не попаде.

О Мономаше!

Ти не навчай,

Що щастя наше -

Покора й рай.

Зійдуть на попіл Бліді ченці,

А спис ісокол В твоїй руці!

Гримить відвага На всі віки -

Той крик варяга,

Той стиск руки!».

Як бачимо, автор оспівує відвагу князя, доля якого, на його думку, – реалізовувати потенціал воїна й мисливця, а не вчити рабській покірності. Перед нами – «найімпозантніше [... ] прославлення героїчної величі княжо-київської Руси-України і варязько-нордичних первнів української державности».

Незважаючи на це, у радянській Україні такий образ Володимира Мономаха виявився незатребуваним. Він не вписувався в новий історичний наратив і не вкладався в більшовицьку концепцію колективної ідентичнос- ті. Інша справа – середовище української еміґрації, твори тих діячів культури, які, не визнаючи радянський режим, змушені були виїхати за кордон.

У вірші Олександра Олеся (О. Кандиби) «Володимир Мономах», уперше опублікованому в поетичній збірці «Минуле України в піснях: Княжі часи» (написана 1920 р. в еміграції, видана за десять років у Львові), володар постає ідеалом діяльного правителя:

«Простий, сміливий, ласкавий І бувалий у боях.

Змалку ще до праці звик він,

До походів, до негод,

Знав він голод, знав він лихо,

Знав державу і народ.

Турбувався за убогих,

Заступався за селян І карав того, хто навіть Тільки пройде через лан.

Закликав усіх до себе,

Хто стрівався на шляху:

“Гості ширять добру славу,

Але ширять і лиху”.

Рано вдосвіта устав він,

Все оглянув, обійшов,

Допоміг в саду копати,

Трошки