Володимир Мономах в українській історичній пам'яті

Погляд на Володимира Мономаха як «первовенчанного царя киевского», котрий «междоусобие всякое в российских князех усмири и в самодержавие приведе», було закріплено в першому друкованому творі зі східнослов’янської історії – «Синопсисі», складеному в Києві у середині 1670-х рр., за 20 років після переходу Лівобережної України під владу московського царя. Ця праця, авторство якої приписують професорові Києво-Могилянської академії, пізніше архімандритові Печерського монастиря Інокентієві Ґізелю (до речі, написана, на відміну від «Хроніки» Ф. Софоновича, не староукраїнською, а мовою, близькою до церковнослов’янської), набула широкої популярності не тільки в українських землях, а й у Росії. Весь арсенал теорій про славне київське минуле використовувався тут в інтересах російського самодержця – нового правителя Києва. При цьому в ньому було поєднано обидві версії набуття Володимиром Мономахом царських реґалій. Оповідь про його перемогу під час походу проти Кафи над ґенуезьким воєначальником робила акцент на походженні прізвиська князя, що тлумачилось як «самоборец, или изрядный на средине воинской победоносец», а виклад про його виправу на столицю Візантії та надсилання йому імператором царського вінця мала б показати «откуду российскии самодержцы венец царский на себе носити начаше». Керуючись концепцією про споконвічність самодержавства на Русі й тотожність останньої з Московським царством, автор «Синопсиса», тим самим, робив свій вагомий внесок у створення російського міфу про «київську спадщину».

Цей «промосковський» образ Володимира Мономаха як самодержця та першого російського царя продовжував існувати та відтворюватися в українській суспільно-історичній думці й надалі, незважаючи на свою очевидну анахроністичність. Навіть для автора такого знакового тексту модерної української історії, як «Історія русів» , опублікованого в 1840-х рр., а до цього десятиліттями тиражованого у численних рукописних копіях, Володимир Мономах визначний насамперед тим, що був «визнаний від Грецької імперії царем руським і отримав на то дідівську (імператора Константина Мономаха – О. І.) корону зі всіма іншими царськими реґаліями». Однак у світлі засадничої тези цього наративу («бо відомо, що перше ми були те, що тепер московці: правління, первенство і сама назва Руси перейшла до них від нас» ) Володимир Мономах постає видатним героєм не російської, а української історії. Утім, слід зауважити, що Київська Русь та її князі займали, за словами О. Толочка, «далекі марґінеси на карті історичної свідомості» автора «Історії русів» , тому говорити про українізацію ним Володимира Мономаха було б завчасно.

Таким чином, із пробудженням інтересу до київського минулого на початку XVII ст. хоч трохи серйозних апеляцій до образу Володимира Мономаха в українських історичних працях ми не зустрічаємо. Постать князя, будучи монополізованою московськими книжниками, для української національної самосвідомості виявилася практично незатребуваною. Не випадково у того ж Ф. Софоновича він асоціювався з образом московського царя Івана Васильовича, якого автор називав монархом «наищаслившии по Владимирє Мономасє» , а в головних козацьких літописах (Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка) згадки про Володимира Мономаха взагалі відсутні.

Причини такої «байдужості» українських книжників до постаті князя, невикористання її у процесі пошуку витоків національних традицій та коренів ідентичності пов’язані, очевидно, не тільки з монополізацією з боку московських книжників, а й з особливостями розвитку власне українського історіє- писання, що нерозривно пов’язувало своє минуле з історією козацтва. У працях сучасних дослідників показано, що українське духівництво не створило для козацької старшини міфологічного родоводу, котрий з’єднував би їх із Рюриковичами, через що «нова еліта не могла представляти своє панування як пряме спадкове продовження володарювання київських князів». Провідники української козацької держави поверхово успадкували віру у харизму нащадків київської династії князів-воїнів.

Зміни у ставленні до постаті Володимира Мономаха в українській суспільно-історичній свідомості розпочалися у другій половині XIX ст., після нового «відкриття» «Київської Русі» (Малоросії) . У тому столітті в Україні, як і по всій Європі, відбувалося «національне пробудження», одним із результатів котрого стало формування національної історіографії, покликаної показати, що Україна, як зазначав З. Когут, «має власну історію з прадавнім корінням і що ця історія є окремою та безперервною». Довести ж «стародавність коренів» означало пов’язати українську історію з Київською державою. Одну з перших спроб «українізації» князя у цьому зв’язку зробив відомий історик, представник «федералістської школи» М. Костомаров, що виступав, як і Т. Шевченко, чільним представником українського національного руху. Отже за його переконанням, озвученим у статті 1863 р., цей давньоруський князь – «людина-борець федеративного начала в нашій історії», був ідеальним історичним прикладом для народу. Епоха, яку він «собою створив, залишила моральне враження, що сприяло збереженню зв’язку та громадянськості посеред внутрішніх і зовнішніх збурень, від яких здригалась земля руська». Б. Хмельницький, як стверджував історик, підхопив з його рук «знамено древнього федеративного начала, уже не тільки підновленого єдиновладдям, а й готового зникнути у спогаді народному. Богдан Хмельницький нагадав про нього і вказав, що воно ще може ожити в народі й інших формах, за інакших уявлень». Славнозвісного гетьмана було визнано, тим самим, прямим спадкоємцем Володимира Мономаха, котрий висувався як герой українського (а не російського) народу, один із символів його консолідації. Як правитель, що дійсно у важкий час внутрішніх негараздів та зовнішньої аґресії зумів згуртувати руські землі, Володимир Мономах