«Волосні суди у нас усюди не вдалися»: селянське правосуддя в Росії Пореформеної доби | Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

життя» утворення, як і сама волость [37, 7]. Хоча чималою мірою, зразком при виробленні проекту станового самоврядування селян, у тому числі волосного суду, послужили згадані реформаторські напрацювання кінця 1830-х рр. [14, 154]. Проте, назвати волосний суд «домашньою розправою» зразка 1838 р. все ж важко, оскільки судді, обрані волосними сходами, тепер, як правило, належали до різних общин, а отже, «домашніми», тобто, членами патріархальної родини – селянської общини – їх вже назвати неможна. Таким чином, на наш погляд, створенням у 1861 р. волосних установ селянського самоврядування, зокрема волосного суду, фактично «підривалася» патріархальність, традиційність у відносинах на селі, створювалися підстави для проникнення у селянське самоврядування на волосному рівні індивідуалістичних принципів. Дозвіл судити селян у волосних судах, з використанням традицій і норм звичаєвого права, наданий реформою 1861 р., на нашу думку, суті справи не змінював, лише вносив елемент деструкції, оскільки в різних селищах-общинах звичаї могли різнитись [38, 26]. Саме тому селяни частіше воліли звертатись по вердикти до судів старійшин, мирських сходів, добросовісних тощо [39, 10зв. ; 40, 2; 15, 186]. Отже, паралельно з волосними судами, на селі продовжували діяти дореформені судові установи, в яких власне суд і вершився на засадах звичаєвого права. У волосних же судах, за свідченням громадських діячів початку ХХ ст., в окремих випадках штучно застосовувалися традиції, не прив’язані до місцевості, звідки родом були позивач і відповідач [38, 3; 39, 1зв. ]. Коли ж останні походили з різних місцевостей, було не ясно, за звичаями якої з них треба судити. Тоді відкривався простір для маніпулювань: підкуплені судді, під тиском лжесвідчень, незаконного втручання у діяльність суду старшини та писаря, виносили несправедливі вироки. Тому застосування тих чи інших норм звичаєвого права в багатьох випадках було настільки несумісним з поняттями суду і справедливості, що селяни пореформеної доби називали волосні суди «судилищами» [6, 35] і волали: «краще суд панський, аніж селянський» [36, 11зв. ; 5, 71]. Отже, патріархальні традиції у судовій практиці на селі продовжували діяти лише на рівні сільської громади, волосний же суд, як і уся волосна організація загалом, були, по суті, бутафорією патріархальності, норми ж звичаєвого права слугували тільки формальним прикриттям несправедливих вироків. Не дарма селянин казав: «закон, що дишло: куди повернеш – туди і вийшло». Офіційне ж, «писане» право у практиці волосних судів застосовувалось: селяни, які мали, бодай, якесь письмове свідчення своєю правоти, до суду навіть не з’являлись, лише надсилали документ [4, 259].

На необхідності збереження патріархальних традицій у житті села акцентували під час вироблення стратегії селянської реформи слов’янофіли, вплив яких, як зазначають дослідники, на процес вироблення реформи був чималим [20, 2; 9, 48]. Втім, слід зауважити, не так вже далекі від них у поглядах на майбутнє села були їх ідейні опоненти «західники». Яскравий представник останніх – К. Кавелін, чий значний вплив на вироблення селянської реформи відмічають історики, був переконаний, що згодом у Росії на селі постане особливий лад, базою для якого стане селянська община – своєрідне соціальне утворення, якого Європа тих часів не знала [41; 309]. Саме «зачарованість» общиною, схоже, не тільки поєднувала перших і других з лав реформаторів, а й спровокувала чимало з тих суперечливих явищ, на кшталт кругової поруки, використання звичаєвого права у діяльності волосних судів, загалом спроб консервації общинного устрою, які так задовольняли представників охоронницьких кіл у їх прагненнях за допомогою общини забезпечити в порефор- мену добу, зі скасуванням вотчинної поліції і вотчинного права поміщика, відносний соціальний статус-кво та виконання на селі фіскальних функцій [42, 124-125; 1, 122]. До речі, «захоплення» общиною, вказував на початку ХХ ст. представник тогочасних бюрократичних кіл А. Риттих, що характеризувало погляди не тільки російських реформаторів: у Західній Європі теоретики і практики реформ розглядали селянську общину Росії як таку, що мала значний соціальний потенціал у контексті модернізації суспільних відносин на засадах соціальної справедливості [48, 18].

Попри очікування реформаторів, вже перші ревізії селянських установ самоврядування початку 1860-х рр., здійснені чиновниками міністерства внутрішніх справ, та узагальнення їх результатів у 1868 р. очільником цього відомства – П. Валуєвим – продемонстрували всю слабкість, ілюзорність проектів, вироблених «зачарованими общиною» суспільними діячами 1850-х рр., які, за висловом Н. Дружиніна, вдалися свого часу до «конструювання» нового сільського ладу [33, 165]. Зокрема волосні судові установи були не здатні у найменшому обсязі виконувати покладені на них функції захисту особистих і майнових прав учорашніх кріпаків, общинників, а тепер – «сільських обивателів», не тільки побут, а й загалом економічне забезпечення яких так і чи інакше залежали від можливості відстояти свої права у волосних судах. Дослідники відзначають: підсудністю волосних судів охоплювалося 95% всіх питань побутового улаштування селян, адже межа в 100 крб., визначена «Загальним положенням про селян» 1861 р., у рамках якої могли розглядати майнові претензії во- лосні суди, була більшою за вартість питомої ваги подвірних селянських господарств [22, 3; 36, 11зв. ]. Констатуючи нездатність волосних судів виконувати свої функції, чиновник з особливих доручень вищезгаданого відомства – В. Мещерський (наприкінці 1850-х рр. він належав до слов’янофілів), під час ревізії волосних установ у 1863 р. вказував, що не низький освітній рівень селян, а саме суперечність між штучністю