Вплив ідей італійського гуманізму на духовні процеси в Україні

Громадянський гуманізм розцінюється як концентрований вираз інтересу до етичної проблематики, який особливо загострився у специфічних умовах Італії ХV ст. Процеси нагромадження капіталів, інтенсифікація торговельних зв’язків між містами і державами, поява нових форм ремесла і обміну ставлять питання їх моральної оцінки, а також розвитку людського знання про світ і утвердження людини у світі. Водночас проходять процеси емансипації народних (національних) держав, утверджуються малі держави, які виборюють політичну незалежність. На цьому фоні з’являються трактати про досконалого правителя, теорії досконалого державного устрою, де на першому плані моральна оцінка миру, свободи, автономії, осуд війни, грабежів, тиранії й руйнувань. Релігія й божественні справи поєднуються з роздумами про земну людину. Небесне блаженство не повинно визначатися відмовою від усього світського. Суперечка про життя активне й життя споглядальне вирішується на користь першого, адже ранні італійські гуманісти вважають, що сутність людськості (humanitas) полягає в діянні, особливо у примноженні спільного блага. Формується ідеал цілісної, освіченої, зацікавленої у примноженні земних благ людини, яка прагне жити у вільній державі, де забезпечені й захищені усі її громадянські права, а її свобода межує з її відповідальністю, що уособлює гідність людини (Салютаті, Альберті, Пальмієрі).

Дослідники сходяться на тому, що громадянський гуманізм – це особливий напрямок у соціально-політичній та етичній думці італійського Відродження, що сформувався в гуманістичному русі ХV ст. Центральний принцип його – спільне благо, де домінують ідеї патріотизму, суспільної активності, свободи й відповідальності, морального виховання

Головною обставиною, яка зумовила специфіку прояву ідей громадянського гуманізму в Україні в ХVІ-ХVІІ ст. було те, що в період після Люблінської унії українець-русич відчув себе «другосортною» людиною в Речі Посполитій, а його віра проголошена гіршою, ніж католицька, і мова нездатна осмислити й передати таємну мудрість Святого Письма, як про це виразно заявив Петро Скарга. Загарбання України Річчю Посполитою вже не було чисто соціальним поневоленням. Воно загрожувало духовним рабством, нівеляцією цілого народу з його традиціями культури, мовою, вірою. Саме в цей період починається процес формування національної самосвідомості українського народу. Цьому активно сприяло об’єднання всіх українських земель в межах однієї, хоча й чужої держави, а також загострення міжконфесійних суперечок. З’являється інтелектуальна еліта, серед якої виділяються видатні особистості – носії ідей громадянського гуманізму, хоча були й представники так званого православного традиціоналізму, які відстоювали чистоту православ’я, вважаючи його запорукою етно- й націогенезу. Поступова еліта сповідувала ідеї громадянського гуманізму – від становлення національної самобутності як спільного блага через оборону віри й мови, традицій культури, на основі чого вперше народилася українська національна ідея.

У розділі прослідковано, що Острозький культурно-освітній осередок в основному дотримувався православного традиціоналізму, братства зробили перший сміливий крок до ренесансного мислення і європейської вченості, а Київський учений гурток при Лаврі й заснована Петром Могилою колегія остаточно закріпили у першій половині ХVІІ ст. таку орієнтацію, що спричинилася до утвердження національної самосвідомості й розвитку ідей громадянського гуманізму. Традиціоналістськи настроєна інтелектуальна еліта, відстоюючи чистоту й непорушність православних догматів, заперечувала будь-який відступ від візантійської духовно-містичної традиції, вважаючи саме її запорукою етно- і націогенезу. На основі цієї традиції наголошувалася необхідність духовного вдосконалення людини, особлива турбота про душу й потойбічне спасіння без будь-якої «заземленості». Ідеалом Івана Вишенського, Йова Княгиницького, Ісайї Копинського, Віталія з Дубна та інших традиціоналістів була молитва і сподівання благодаті, в очікуванні якої людина має провести земне життя. Замість копіткої праці на ниві національно-культурного відродження, традиціоналісти віддали перевагу усамітненню, втечі від світу для спілкування з Богом.

Поступова еліта, вихована братствами на засадах ренесенсного мислення, була готова йти на конфесійний компроміс в ім’я прогресу націо- й державотворення (П. Могила, діячі братств, К. Ставровецький, С. Зизаній, Л. Зизаній, І. Потій, М. Смотрицький та інші). Згодом майже всі представники цієї еліти опинилися поза православним табором, або вступили з ним у конфронтацію, як брати Зизанії. Поза сумнівом, вони були не менше національно свідомі, ніж традиціоналісти, проте сповідували ідеї громадянського гуманізму. У їхній громадянськості виступає на передній план раціональне осмислення ситуації в краї, прогнозування шляхів можливого розвитку України, відчуття перспективи її європейської орієнтації. Розуміння такої перспективи зумовило створення уніатської церкви на соборі в Бересті 1596 р. Політична й інтелектуальна ситуація в Україні кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. значною мірою зумовила особливості прояву ідей громадянського гуманізму в українській духовній культурі. Насамперед це була національна самосвідомість, відчуття необхідності обороняти свою мову й віру, культурну самобутність перед загрозою її знищення.

Принципи громадянського гуманізму – патріотизм, відданість батьківщині, загальну рівність перед законом, готовність до боротьби за свою землю, віру, мову, традиції культури, а також за волю й гідність людської особистості відстоювало зі зброєю в руках українське козацтво, а братські громади витворили вже у ХVІ