Виборче право як інститут міського права в українських містах Австрійської (Австро-Угорської) та Російської імперій

Новації цього інституту і в Австро -Угорській, і Російській імперіях насамперед стосувалися активного виборчого права жителів міст. Коло виборців (жителі міст, які мали активне виборче право) по-різному визначалося австрійським і російським законодавством. Конституційні акти й загальнодержавні закони Австрійської (Австро-Угорської) імперії встановлювали, що право обирати представницькі органи мають тільки члени громади, а також визначали осіб, позбавлених активного виборчого права. Конкретний склад міських виборців шляхом видання виборчих указів встановлювали крайові закони й виборчі ординації, що були складовими частинами статутів міст. Стаття ХІ Закону Австрійської імперії «Про основні засади організації громад» від 5 березня 1863 р. містила таку норму: «Крайовим законом регулюється порядок проведення громадою виборів свого представництва, враховуючи при цьому відповідальну зацікавленість осіб, які вчасно сплачують податки у великих розмірах» [2, с. 367]. У Російській імперії склад міських виборців був чітко визначений ст. 17 Міського положення 1870 р., навколо якої точилися гострі дебати під час розробки проекту Міського положення. Дискусії точилися стосовно реалізації найважливішого принципу модерного виборчого права – загальності виборів. У другій половині ХІХ ст. його вважали принципом всестанових або позастанових виборів. Розроблені проекти Міського положення містили революційні як на той час норми про загальне активне виборче право мешканців міст. Як відзначає історик Д. Д. Семенов, у проекті 1864 р. Міністерство внутрішніх справ встановлювало положення, що право на участь у громадських справах, а відповідно, на звання дійсних громадян міста повинно бути визнано за всіма тими постійними жителями міста, інтереси яких більше або менше торкаються загальних міських інтересів [3, с. 42]. Проте остаточний варіант ст. 17 був набагато консервативнішим, хоча за ним склад міських виборців якісно відрізнявся від того, який був встановлений за часів Катерини ІІ. Крім того, склад міських виборців істотно змінився після Городового положення 1892 р., що дістало назву міської контрреформи.

У чинній до 1892 р. редакції ст. 27 Міського положення 1870 р. надавала активне виборче право мешканцям міста, які були російськими підданими й досягли двадцятип’ятирічного віку. Відтак іноземці участі у виборах міських органів самоврядування не брали. Водночас згадана стаття не містить обмежень за національною чи релігійною ознакою. Хоча в процесі розробки й обговорення проекту Міського положення участь у виборах осіб неправославного віросповідання викликали особливо гострі дебати. Наприклад, під час обговорення Міського положення в Державній Раді виникло питання про допуск до участі у виборах міських представницьких органів євреїв. За активне виборче право для євреїв висловилися переважно представники міст, зокрема голова Одеси. Останній вважав, що іудей, «имеющий известную степень образования и фактически отделившийся от массы еврейства относительно обрядовых его особенностей <... > в сущности перестал быть евреем» [4, с. 75].

Протилежну позицію зайняв член Державної ради С. Черкаський, на думку якого, євреї «составляют отдельную религиозную национальную корпорацию, образовываясь, становятся чистыми немцами или поляками, противными русскому народу, а тому было бы слишком неосторожно подвергать русский элемент опасности подпасть под полное общественное влияние еврейства» [4, с. 75]. Загалом проблема чисельного єврейського населення стосувалася більшості українських міст, і не тільки Російської імперії. У підавстрійському Львові під час прийняття міського статуту 1870 р. дебати навколо участі юдеїв у виборах органів громади були не менш гострими. Австрійський монарх тричі не затверджував статуту міста Львова, мотивуючи це обмеженням у ньому виборчих прав євреїв. Урешті були прийняті компромісні норми щодо утворення в певних випадках адміністративно – християнської ради [2, с. 417-418].

Компромісний варіант реалізований також у ст. 35 Міського положення, відповідно до якої число гласних думи, що обираються з підданих нехристиянського віросповідання, не повинно було перевищувати третини загального складу [5].

Натомість активне виборче право представників нехристиянських конфесій не обмежувалося. Обмеження у вигляді майнового цензу стало основним для жителів міст. Участь у виборах могли брати тільки особи, які володіли нерухомим майном у межах міста, яке обкладалося податками. Російські вчені вважають, що останні дві вимоги до міських виборців були виключно буржуазними. Вони відповідали принципу, за яким виборчим правом володіють тільки ті міщани, які платять податки, тобто утримують місцеву казну. Загального виборчого права в країні, яка ще не звільнилася від становості й інших феодальних рис, не могло бути за визначенням [10, с. 209].

Майновий (чи податковий як його різновид) ценз був також серед основних українських міст Австрійської (Австро-Угорської) імперії.

Порівнявши перелік міщан, які мали активне виборче право в українських містах двох імперій, знаходимо важливі відмінності. У Львові (у Чернівцях також) активне виборче право належало службовцям канцелярії монарха, держави, крайових установ або громади, тоді як в українських містах Російської імперії в силу свого службового становища правом голосу не користувалися губернатор, губернські службовці, члени губернського правління та члени місцевої поліції. Заслуговує на увагу ще одна відмінність. Серед виборців українських міст Австрійської (Австро – Угорської) імперії виділяються представники так званих вільних професій – адвокати, нотаріуси, доктори всіх факультетів, магістри хірургії