Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Виборче право як інститут міського права в українських містах Австрійської (Австро-Угорської) та Російської імперій

Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
15
Мова: 
Українська
Оцінка: 

й фармацевтики, головні редактори політичних і наукових часописів.

Відмінності є також у переліку осіб, позбавлених активного виборчого права. Стаття ІХ закону «Про основні засади організації громад» встановлював, що виборчого права позбавляються:
а) особи, визнані винними у вчиненні злочину;
б) особи, які вчинили злочин і перебувають під слідством до його завершення;
в) особи, визнані винними у вчиненні злочинів, зокрема крадіжки, шахрайства, розтрати, чи які були співучасниками злочинів, передбачених ст. ст. 460, 461, 464 Карного кодексу [2, с. 366].
Міське право Російської імперії позбавляло активного виборчого права осіб, засуджених за злочини та проступки; осіб, які перебували під слідством, та осіб, позбавлених духовного сану або звання.
Порівняння кола осіб, позбавлених активного виборчого права, дозволяє виявити подібну ваду міського права обох держав. Інститут міського права не знає такої презумпції, як презумпція невинуватості. Відтак активного виборчого права позбавлялися особи, вина яких не доведена та які перебувають під слідством і судом. Окрім того, у міському виборчому праві Російської імперії в частині позбавлення виборчого права спостерігаємо пережитки станового суспільства, оскільки стани могли позбавляти активного виборчого права.
Порівнюючи активне виборче право міщан і законодавчі зміни в його регулюванні в Австрійський (Австро-Угорській) та Російській імперіях, доходимо висновку про подібність висхідних ідей. І австрійський, і російський законодавець намагалися забезпечити такий середній рівень виборців, який дозволив би їм сформувати раціональне, діяльне й ефективне представництво.
На початках реалізація цієї ідеї краще простежується в австрійському виборчому законодавстві, яке не встановлює податкового чи майнового цензу для представників вільних професій, духовних осіб різних конфесій, професорів, учителів, культурних діячів. Практика міського самоврядування 70-80-х рр. ХІХ ст. змушує й російського законодавця шукати законодавчого вирішення проблем якісного складу виборців. Законодавець послідовно створював кращі умови для власників нерухомості порівняно з торгово- промисловим елементом. При цьому Міністерство внутрішніх справ і Комісія для складання проектів місцевого управління (Комісія М. С. Каханова) намагалися поставити органи самоврядування в таке становище, за якого «средний уровень деятелей возвысился бы привлечением лучших общественных сил и мог бы соответствовать своему назначению» [6, с. 11]. Для досягнення цієї мети пропонувалися різні способи: від відверто застарілих до достатньо прогресивних. Наприклад, член Комісії М. С. Каханова О. Д. Пазухін пропонував організацію міських виборчих зібрань за становим принципом, за якого вибір гласних мав дійсне значення виразу довіри з боку виборців одного з вибраних класів суспільства. Проте більшість членів Комісії М. С. Каханова відкинула цей порядок, невідповідність якого, на їх думку, була доведена тридцятирічним досвідом столиць імперії [7, с. 156].
Тривала дискусія велася щодо надання активного виборчого права квартиронаймачам. Вважалося, що факт винаймання квартири певного розміру свідчить про наявність кваліфікації, необхідної для міського виборця [7, с. 153]. Проте досягнутий громадський консенсус, реалізація якого в нормах міського права означала б значно ширшу участь у виборах органів самоврядування інтелігенції, нівелювався колізіями та прогалинами про те, що активне виборче право надавалося квартиронаймачам за умови сплати ними квартирного податку, визначеному міською думою в межах, встановлених законом. У Міському положенні 1870 р. міським думам надавалося право клопотати про встановлення збору з наймачів квартир на інших жилих приміщень. Проте в період до прийняття Міського положення 1892 р. з таким клопотанням звернулося декілька міст, а з «опрацьованим і обґрунтованим» – лише м. Одеса.
Однак клопотання Одеси з причини «його несвоєчасності» було залишено без розгляду [8, с. 9]. Відтак квартиронаймачі не отримали права на участь у міських виборах. Загалом це негативно вплинуло не тільки на склад міських виборців, а й на склад обраних ними органів міського самоврядування, оскільки міське право Російської імперії прямо пов’язувало активне й пасивне виборче право. Інакше кажучи, кожен мешканець міста, що мав активне виборче право, міг бути обраним до органів міського самоврядування.
Інститут виборчого міського права Австрійської (Австро-Угорської) імперії, подібно до Російської, врегульовував активне виборче право жінок і юридичних осіб. У §4 Виборчої ординації для м. Львова «Реалізація права обирати» встановлено, що всі особи, яким надано право обирати, голосують особисто. Винятками із цього правила є такі: за осіб, які є недієздатними, голосують їхні законні представники; за жінку, яка перебуває в шлюбі, голосує чоловік або її представник, за незаміжніх жінок – представник; за осіб, які перебувають за межами громади в справах, доручених їм громадою, можуть голосувати їхні представники; особи, які мають нерухомість чи підприємство, які дають прибуток, якщо вони проживають у межах іншої громади, можуть уповноважити голосувати від свого імені свого представника [2, с. 409].
Міське положення 1870 р. встановлювало, що за жінок, відсутніх осіб, які досягнули віку виборця, у виборах могли брати участь їх представники. Представниками жінок могли бути їхні батьки, чоловіки, сини, зяті, рідні брати незалежно від їх відповідності майновому чи податковому цензу (ст. 20 Міського положення 1870 р.). Представництво оформлялося довіреністю. Вимоги до цього документу дали змогу авторам монографії «Правова політика як наукова теорія у історико -правових дослідженнях» зробити цікаві висновки про ставлення царської влади до місцевого самоврядування. На відміну від довіреностей на участь у земських виборах міські довіреності складалися не на гербовому, а на простому папері. Якщо підписи довірителів не були
Фото Капча