Виборче право як інститут міського права в українських містах Австрійської (Австро-Угорської) та Російської імперій

Міське право Австрійської (Австро-Угорської) та Російської імперій було солідарне в наданні активного виборчого права юридичним особам, як державним, так і приватним. Це підтверджує роль податкового чи майнового цензу в окресленні кола виборців. Тогочасне міське право орієнтується на виборця – платника податків, незалежно від того, чи це юридична, чи фізична особа. Щоправда, у міському праві Російської імперії ця орієнтація закріплена значно чіткіше. Загалом така правова політика суттєво обмежувала коло виборців в українських містах обох імперій. У результаті кількість виборців у великих українських містах обох імперій була незначною. Наприклад, у м. Львові 1880 р. було 6 153 виборці, а в Харкові – 6 890 виборців [2, с. 178].

Поширення серед виборців абсентеїзму спричинило низький рівень легітимності міських органів самоврядування: їх обирала фактично абсолютна меншість жителів міст. Проте детальне регулювання міських виборів, нормативне ототожнення активного й пасивного виборчого права істотно вплинуло на якісний склад представницьких органів. На основі співставлення даних щодо 54 осіб, які обиралися на посади міських голів і міських старост 43 міст Лівобережної України та 1 346 гласних 39 міст між 1906-1914 рр. Д. М. Чорний встановив, що 46% керівників міст були особами з майновим цензом не менше ніж дві тисячі рублів, 35% гласних – понад 1, 5 тисячі рублів. Голови дум відрізнялися від решти гласних більш високим рівнем освіти, зокрема середньої (особливо міста Чернігівщини й Полтавщини; у Харкові – не менше 60%). Більше половини міських голів і старост працювали в міських самоврядуваннях понад п’ять років, четверта частина – понад 20. За становою приналежністю 43% міських керівників належали до міських станів (купців, почесних громадян або міщан) ; 35% – до дворян, 7% – до селян. Частина осіб, які не зазначали станову приналежність або вказали лише професію, була однаковою (майже 13% серед керівників, так і гласних дум) [12, с. 27]. Тенденцію до покращення якісного складу обраних простежуємо також в українських містах Австро- Угорської імперії. Особливо високим був освітній рівень серед депутатів міських рад Львова та Чернівців: чимало професорів, докторів різних наук [9, с. 314].

У другій половині ХІХ ст. давалася взнаки національна політика російського самодержавства, яку більшість українських учених визнають русифікаторською. І. М. Дзюба вибудовує зв’язок цієї політики з правом і містами так: «Русифікація України починалася з ліквідації залишків її державності за Петра І й Катерини ІІ та супроводжувалася уніфікацією законодавства й адміністративного устрою, дискримінаційними заходами супроти українського ремісництва й підтримкою російської торгівельної експансії, а водночас обмеженням безпосередньої торгівлі Гетьманщини з Європою, що поклало край розвитку українських міст» [11, с. 409]. У ХІХ ст. політика русифікації набула характеру колонізації українських міст. У результаті царської політики, наприклад, серед міст лівобережної України українці чисельно переважали тільки в повітах і безповітових містах. У губернських центрах переважали представники інших національностей. На початку ХХ ст. серед мешканців більшості підросійських українських міст виявила себе національна ідентифікація. У цей період участь українців у всіх суспільних структурах (міських думах, управах, земствах, товариствах взаємного кредиту тощо) супроводжувалася спробами частини міського населення Лівобережжя закріпити за поняттям «малорос» новітній смисл і невідворотність вибору між українською й російською ідентичностями [12, с. 23-24].

На реалізацію українцями своїх виборчих прав впливала не тільки русифікаторська політика, а й правове регулювання організації виборів. На перший погляд, воно було істотним кроком уперед порівняно зі становими за своїм характером виборами міських органів середньовіччя чи раннього Нового часу. Проте воно не знало й не запроваджувало важливих принципів сучасного виборчого права, а саме загальності виборів, рівності виборців, таємності голосування. У Російській імперії ці принципи насамперед порушувала трирозрядна виборча система. Її суть полягала в утворенні в кожному місті трьох виборчих зібрань, кожне з яких обирало третину всіх гласних. Досліджуючи зміст виборчої системи, порядок формування, правовий статус, компетенцію органів міського самоврядування, міського голови, їх взаємовідносини з вищими урядовими інстанціями, посадовими особами, Т. М. Плаксій довела, що трирозрядна виборча система була тонким і зваженим способом усунення від впливу на розвиток міст більшості міських жителів без позбавлення їх виборчого права. У результаті в містах Середньої Наддніпрянщини, як і інших регіонів, переважали думки представників І та ІІ розрядів – найбільш платоспроможних громадян міст: торгівельно -промислова буржуазія, дворяни, домовласники [13, с. 7].

Водночас інститут виборчого права в Австрійській (Австро-Угорській) імперії, більш прогресивний у визначенні кола виборців, не знав обов’язкового таємного голосування.

Наприклад, у § 18 «Усне або письмове голосування» виборчої ординації визначено, що кожному виборцеві надається право голосувати усно чи письмово. Виборець, який голосує усно, повинен перерахувати прізвища 100 осіб, які, на його думку, повинні бути депутатами ради. Виборець, який голосує письмово, повинен надати на листку прізвища 100 осіб, які, на його думку, повинні бути депутатами [2, с. 413]. Зрозуміло, що такий підхід до голосування не забезпечував його таємності. Разом із тим у нормах виборчого права реалізовано принцип гласності виборів. Параграф 16 Виборчої ординації встановлює, що вибори проходять гласно (відкрито). Перед початком голосування голова виборчої комісії роз’яснює виборцям, які зібралися, положення, що стосуються умов проведення виборів, передбачених §9, 10, 11 Виборчої ординації, роз’яснює правила щодо процедури голосування й підрахунку голосів і закликає виборців голосувати згідно з їх власним переконанням і сумлінням, незалежно від сторонньої думки, так, як цього вимагають інтереси громади [2, с. 412].

Проаналізувавши законодавство про вибори до міських органів влади Австрійської (Австро – Угорської) та Російської імперій, можна констатувати подібне й відмінне. Для обох імперій характерне формування виборчого права як інституту міського права. Як інститут міського права виборче право другої половини ХІХ ст. істотно відрізнялося від середньовічних правових норм, які регулювали обрання міської влади. Однак виборче право Нового часу не передбачало принципів загальності, рівності виборів, прямого волевиявлення й таємного голосування. Виборче право детально регламентувало різноманітні виборчі процедури, позбавлені впливу звичаєвого права. Основним виборчим цензом був майновий або податковий ценз. Активне виборче право визначалося не членством у територіальній громаді, а інтересом у її діяльності. Відмінності виборчого права виявляються у виборчій системі, яка в Російській імперії була сформована вперше й базувалася на територіальному представництві. Виборче законодавство Російської імперії фактично відкидало конкурентність виборів, оскільки не передбачало передвиборчої агітації. Відтак панував принцип випадковості вибору, оскільки виборці до виборів не знали свого кандидата. Особливістю виборчого права як інституту міського права Австрійської (Австро -Угорської) імперії є можливість регулювання виборчих відносин не тільки законами. Водночас у Російській імперії джерелами виборчого права виступають акти тлумачення Міського положення 1870 р. Тобто вдосконалення виборчого законодавства здійснювалося не шляхом прийняття нових нормативно-правових актів, а завдяки тлумаченню чинних.

 

 

1. Гессен В. М. Городское самоуправление / В. М. Гессен. – СПб. : Типолитография Н. Тродимова, 1912. – 239 с.
2. Кіселичник В. П. Львівське міське право (друга половина ХІІІ – початок ХХ ст.) : монографія / В. П. Кіселичник. – Львів: ЛьвДУВС, 2011. – 472 с.
3. Семенов Д. Д. Городское самоуправление / Д. Д. Семенов. – СПб. : Типография С. М. Проппера, 1904. – 306 с.
4. Бойко Н. А. Местное самоуправление в России во второй половине ХІХ – начале ХХ века (историко-правовое исследование) : дис.... канд. юрид. наук: спец. 12. 00. 01 / Бойко Наталия Александровна; Рос. гос. соц. ун-т. – М., 2006. – 158 с.
5. Полное собрание законов Российськой империи: в 33-х т. – СПб. : Государственная типография, 1885-1916 – Т. І. – 585 с.
6. Журнал Высочайше утвержденной особой комиссии под председательством статс -секретаря Каханова для составления проектов местного управления. – Санкт-Петербург, 1885. – ГУЯ18 (4 и 11 апреля). – С. 11.
7. Соловьева Е. Г. Развитие законодательства по городскому самоуправлению во второй половине ХІХ в. : дис.... кандидата юрид. наук: 12. 00. 01 / Соловьева Елена Геннадьевна; Вятский государственный гуманитарный университет. – Киров, 2007. – 202 с.
8. Державний архів Одеської області. – Ф. 1149, оп. 11, спр. 38. – С. 9.
9. Кіселичник В. Міське право та самоврядування Львова (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) : [монографія] / Василь Кіселичник. – Львів: ЛьвДУВС; «Край», 2008 – 352 с.
10. Правовая политика как научная теория в историко -правовых исследованиях / под ред. докт. юрид. наук, докт. филос. наук, проф. О. Ю. Рыбакова. – М. : Статут, 2011. – 408 с.
11. Дзюба І. М. Нагнітання мороку: Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ / І. М. Дзюба. – К. : Вид дім «Києво-Могилянська академія», 2011. – 503 с.
12. Чорний Д. М. Міста Лівобережжя України наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. : автореф. на здобуття наук. ступеня доктора істор. наук: спец. 07. 00. 01 «Історія України» / Д. М. Чорний. – Харків, 2008. – 40 с.
13. Плаксій Т. М. Міське самоврядування Середньої Наддніпрянщини в другій половині ХІХ – на початку ХХ століть: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук: спец. 07. 00. 01 «Історія України» / Т. М. Плаксій. – Запоріжжя, 2001. – 16 с.