Види юридичних осіб

Право на переклад твору означає можливість для автора здійснювати переклад на іншу мову самостійно, давати згоду на це іншим особам або, навпаки, забороняти таке.

Право на переробку означає право на будь-яку творчу зміну твору, в результаті якої виникає новий твір похідного характеру. Найбільш поширеними способами переробки є адаптація, аранжування, оркестровка. Переробка літературного твору можлива у формі переведення розповідного твору у драматичний, драматичного – в сценарний, віршованого – у прозу тощо.

Право на включення творів до складених творів поширюється на включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій та інших складених творів, що виникають у результаті поєднання інших самостійних творів (або їх частин) різних авторів за будь-яким критерієм.

Розповсюдження творів дає можливість необмеженому колу осіб ознайомитися із твором в індивідуальному порядку або придбати його примірник у власність. Виходячи зі ст. 441 ЦК та ст. 15 Закону «Про авторське право і суміжні права» розповсюдженням визнається:

- перший продаж або інше відчуження (обмін, дарування, поставка, правовою метою яких є передача права власності на примірник твору) ;

- передача творів у майновий найм (оренду) чи у прокат як до першого продажу, так і після такого.

Належність автору права на імпорт означає, що імпорт примірників твору потребує окремої згоди особи, яка має авторські права, незалежно від мети ввезення і здійснення у подальшому будь-яких дій із їх розповсюдження. Тиражування творів у країнах, де права українських авторів не охороняються, також не дає правової можливості ввезти їх в Україну без згоди автора[11; с. 138].

Право па подання творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором, передбачене п. 9 ч. З ст. 15 Закону «Про авторське право і суміжні права». Його введення мало за мету охопити всі можливі способи доведення творів до загального відома публіки, які не підпадають під інші перелічені у законі форми їх поширення. Найбільш поширеним способом доведення твору до загального відома є розміщення інформації у глобальній інформаційній мережі Інтернет, що робить твори доступними для публічного використання.

Чинне законодавство закріплює деякі майнові права, які можуть бути реалізовані тільки стосовно певних об'єктів авторського права. Так, ст. 448 ЦК і ст. 27 Закону «Про авторське право і суміжні права» регламентують так зване право слідування щодо оригіналу твору образотворчого мистецтва та оригіналу рукопису літературного твору. Воно полягає у можливості автора одержувати п'ять відсотків від ціни кожного наступного продажу оригіналу твору, що здійснений за першим його відчуженням автором.

Ще одне особливе право автора твору образотворчого мистецтва – це право доступу до твору. Воно закріплено у ст. 26 Закону і полягає у тому, що при передачі твору образотворчого мистецтва чи матеріального об'єкта, у якому втілено цей твір, у власність іншій особі автор має право вимагати доступу до цього твору (без його доставки авторові) з метою його використання для відтворення – виготовлення примірників, слайдів, карток, переробок тощо[12; с. 140].

 

 

Центральне місце в системі майнових авторських прав займають виключні права. Теорія виключних прав, основними підходами якої ми користуємося і нині, була детально розроблена ще у російській дореволюційній літературі, зокрема Я. О. Канторовичем та Г. Ф. Шершеневичем. Так, на думку останнього, під виключними правами слід розуміти монополію володільця авторського права на використання твору[13].

У радянський період у поняття “виключні права” стали вкладати дещо інший зміст. Звичайно, про монополію радянського автора на твір не могло бути й мови. Згідно, радянської ідеології, створений автором твір не був ні товаром, ні оборотоздатним об'єктом[14]. Радянські цивілісти розуміли виключність авторських прав у їх приналежності тільки автору, неприпустимості їх передачі іншим особам[15]. При цьому таке розуміння вважалося обґрунтованим, оскільки начебто вказувало на специфіку авторських прав, відмежовувало їх від абсолютних прав.

На сьогодні загальновизнаним є розуміння виключного характеру авторських прав, яке полягає в тому, що тільки суб'єкт права, тобто автор або його правонаступник, може вирішувати питання щодо використання твору, ніхто інший без його дозволу цього робити не вправі[16].

Відповідно до статті 1 Закону «Про авторське право і суміжні права» під виключним авторським правом слід розуміти майнове право особи, яка має щодо твору авторське право, на використання цих об'єктів авторського права лише нею і на видачу лише цією особою дозволу чи заборону їх використання іншим особам у межах строку, встановленого Законом.

Отже, необхідними ознаками виключного права є, по-перше, майновий характер, по-друге, належність усіх прав на твір тільки автору або його правонаступнику, по-третє, можливість передачі цих прав іншому суб'єкту авторського права. Ще однією характерною ознакою виключного права є обмеженість його визначеним законодавством строком.

Очевидно, що авторські права є різновидом абсолютних прав. При цьому їх “виключність” є, за влучним виразом В. О. Калятіна, тільки іншою стороною їх абсолютного характеру[17]. Справді, виключні права за своєю юридичною природою тотожні абсолютним правам: