Види юридичних осіб

Разом з тим виключні авторські права володіють певними специфічними рисами, які відрізняють їх від інших груп всередині абсолютних прав, передусім, від права власності.

По-перше, виключні права відмінні від права власності за змістом правомочностей. Російський дослідник В. А. Дозорцев протиставляв володіння, користування та розпорядження, які входять до права власності, правомочностям виключного права – використання та розпорядження[18] не кажучи вже про її пристосування до інших об'єктів цивільних прав. Зокрема, права володіння, яке, як відомо означає можливість фактичного панування над річчю, утримання її у своїй владі, у автора чи іншого суб'єкта виключних прав бути не може, так як неможливо панувати над нематеріальним об'єктом.

Право користування принципово відрізняється від права використання, яке є основою виключних прав. Право користування матеріальних об'єктом передбачає можливість вилучення з речі її корисних властивостей, отримання з неї плодів і доходів внаслідок її експлуатації. На відміну від цього, використання передбачає набагато ширший спектр можливостей. Власне, після оприлюднення твору будь-які дії щодо нього, здійснені автором чи за його дозволом іншими суб'єктами права, будуть вважатися використанням. При цьому використання повязане з доведенням твору до відома третіх осіб тим чи іншим способом. Кінцевим етапом будь-якого використання твору є ознайомлення з ним.

Що ж до права розпорядження як можливості на власний розсуд визначати юридичну долю речі, в тому числі й можливості знищити річ, то і воно не застосовне до нематеріальних об'єктів: після створення нематеріальний об'єкт авторського права існує незалежно від свого творця, а останній може приймати рішення тільки щодо юридичної долі (передачі) своїх майнових прав.

По-друге, характерною особливістю виключних прав є те, що аналогічне право на один і той же об'єкт може належати різним особам. Причому це право за своїм змістом буде повністю тотожним у різних осіб.

По-третє, обмеженість виключних прав у часі й просторі різко відрізняє їх від права власності, яке є безстроковим та визнається за його суб'єктом в рівній мірі незалежно від юрисдикції.

Специфіка об'єкта виключних прав – нематеріального блага, визначає специфіку способів захисту авторських прав, які суттєво відрізняються від речових способів захисту. Зокрема, віндикаційний і негаторний позови для захисту авторських прав застосовуватися не можуть. Способи цивільно-правового захисту авторських прав окремо визначені чинним законодавством, зокрема ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права»

У юридичній літературі виділяють такі характерні риси виключних прав: абсолютний характер; можливість використання відповідного об'єкту або самим суб'єктом права, або за його безпосереднім дозволом; самостійна економічна цінність виключних прав; зв'язок з особою творця відповідного об'єкта; обмеженість у часі й просторі тощо[19].

Власне, на відмінність виключних прав від права власності прямо вказується у чинному законодавстві. Так, ст. 419 ЦК визначає, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного; перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ; перехід права власності на річ не означає переходу права на об'єкт права інтелектуальної власності. Аналогічні положення містить ст. 12 Закону України «Про авторське право і суміжні права».

Підхід до виключних авторських прав, який існує сьогодні в законодавстві України, в цілому відповідає європейським та світовим стандартам[20; с. 49].

Кожне суб'єктивне право має свої межі. Останні визначають міру можливої поведінки суб'єкта. При порушенні встановлених меж настають несприятливі правові наслідки для порушника. Це може бути позбавлення суб'єктивного цивільного права, стягення в доход держави отриманного по угоді та інші наслідки (ст. 49 ЦК України).

Так, постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про визначення угод недійсними» зазначено, що дія ст. 49 Цивільного кодексу поширюється на угоди, які укладені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. До таких угод, зокрема, належать угоди, які спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, використання майна, що знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду інтересам суспільства тощо.

В Цивільного кодексу України передбачається стаття 13, яка називається «Межі здійснення цивільних прав». Норма цієї статті вказуює, що цивільні права особа здійснює в межах, які надані їй договором або актами цивільного законодавства. Недопустимими є дії осіб, що вчиняються з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Передбачено також положення, що при здійсненні цивільних прав особа має дотримуватися моральних засад суспільства.

Поряд з цими вимогами, межі здійснення цивільних прав визначаються і деякими іншими моментами. Так, правомірність реалізації права може залежити від обсягу право- та дієздатності учасників цивільних правовідносин, зокрема, від характеру спеціальної правоздатності юридичної особи, від встановленого законом чи договором строку реалізації права, від наявності або відсутності певних умов та ін[18].

З метою недопущення монополістичної діяльності, тобто