Я – єдиний і неповторний. Тренінг розвитку соціально-комунікативного потенціалу підлітків

Соціально-комунікативна активність характеризує здатність, готовність і культуру міжособистісного спілкування особистості в колективі. Ця динамічна структурована система характеризується певним змістом зв’язків між кожним вихованцем зокрема й колективом у цілому, виконує на кожному етапі розвитку школяра соціально-психологічні та педагогічні функції. Значущим у розвитку соціально-комунікативної активності є особистісно орієнтований підхід, коли в центрі навчально-виховного процесу стоять інтереси дитини, її потреби та можливості.

Формування соціально- комунікативної активності учнів синтезує такі важливі завдання, як:

• стимулювання інтересу до навчання, трудової і суспільної діяльності;
• створення оптимальних умов для виявлення творчих здібностей, організаційних навичок;
• створення умов для самореалізації особистості;
• забезпечення вільного розвитку учнів;
• свідомий вибір школярами соціальних цінностей.

Розв’язання цієї проблеми залежить від стану всіх ланок системи соціального становлення особистості. У її функціонуванні повинні бути задіяні загальнооосвітні навчальні заклади, позашкільні установи, засоби масової інформації, родинне виховання, співпраця учнів, батьків, педагогів.

Актуальність проблеми розвитку соціально-активної особистості підтверджує факт зростання серед молоді бездуховності, зневаги до моральних норм, дитячої злочинності, формування у них споживацьких потреб.

Важливе місце у цьому процесі займає підлітковий вік – найбільш сприятливий для формування активної особистості, самостійної та відповідальної. Особливістю підліткового віку є наявність потреби у спілкуванні з дорослими та ровесниками, у спільній діяльності з ними.

Спілкування з однолітками в підлітковому віці набуває абсолютно виняткової значущості. У цьому віці підлітки проходять особливу школу соціальних стосунків. У своєму середовищі, взаємодіючи один з одним підлітки вчаться рефлексії щодо себе і однолітків. Спілкування виявляється настільки привабливим, що діти забувають про уроки і домашні обов’язки (10).

Спілкування у підлітковому віці стає необхідною складовою у розвитку особистості учня. Воно виконує ряд функцій:

• у спілкуванні передається знання про оточуючу дійсність, вміння та навички, необхідні для здійснення певного виду діяльності;
• спілкування є передумовою розвитку особистісних якостей та здібностей;
• у спілкуванні відбувається активізація внутрішніх особливостей та станів особистості, а також актуалізація складових її комунікативного потенціалу (10).

Поняття «потенціал» (від лат. potentia – сила) – наявні сили, які можуть пущені в хід і використані, як можливості подальшого росту, розвитку і саморозвитку, як певної цілісності, системи; як показник ступеня сили того чи іншого явища, впливу на процеси, предмети, що його оточують. Проблема комунікативного потенціалу особистості та його реалізації полягає у співвідношенні ідеально можливого і дійсно існуючого.

Теоретичні проблеми спілкування розроблені в педагогічній науці Х. Й. Лийметс, А. В. Мудрик, Л. І. Новіковою. Досліджується ряд аспектів спілкування школярів у процесі пізнавальної діяльності (М. Д. Виноградова, В. В. Котов, Г. І. Щукіна).

Спілкування розглядається як спосіб і засіб соціального утвердження особистості, адже воно впливає на становлення самосвідомості і моральних установок школяра, на характер та виховну ефективність діяльність і стосунків у колективі.

Тому в підлітковому віці необхідно розвивати такі основні компоненти соціальної обдарованості, як: комунікативна компетенція, соціальний інтелект, творчий підхід до вирішення поставлених задач, організаторські здібності, креативність, емпатію, соціальну компетентність.

Під комунікативною компетентністю розуміють здатність встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми, певну сукупність знань, умінь і навичок, що забезпечують ефективне спілкування (7). Вона передбачає уміння змінювати глибину і коло спілкування, розуміти і бути зрозумілим для партнера по спілкуванню. Комунікативна компетентність формується в умовах безпосередньої взаємодії, тому є результатом досвіду спілкування між людьми. Цей досвід набувається не тільки у процесі безпосередньої взаємодії, а також опосередкованої, в тому числі з літератури, театру, кіно, з яких людина отримує інформацію про характер комунікативних ситуацій, особливості міжособистісної взаємодії і засоби їх вирішень. У процесі опанування комунікативної сфери людина запозичає з культурного середовища засоби аналізу комунікативних ситуацій у вигляді словесних і візуальних форм.

Виокремлюють такі складові комунікативної компетентності:

- орієнтованість у різноманітних ситуаціях спілкування, яка заснована на знаннях і життєвому досвіді індивіда (8);

- спроможність ефективно взаємодіяти з оточенням завдяки розумінню себе й інших при постійній видозміні психічних станів, міжособистісних відносин і умов соціального середовища (8);

- адекватна орієнтація людини в самій собі – власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера, у ситуації (3);

- готовність і уміння будувати контакт з людьми (3);

- внутрішні засоби регуляції комунікативних дій (4);

- знання, уміння і навички конструктивного спілкування (4);

- внутрішні ресурси, необхідні для побудови ефективної комунікативної дії у визначеному колі ситуацій міжособистісної взаємодії (3).

Таким чином, комунікативна компетентність постає як структурний феномен, що містить цінності, мотиви, установки, соціально-психологічні стереотипи, знання, уміння, навички.

Соціальна компетентність складається з кількох компонентів: мотиваційного, що охоплює ставлення до іншої людини як вищої цінності: вияву доброти, уваги, турботи, допомоги, милосердя; когнітивного, що пов'язаний із пізнанням іншої людини (дорослого, однолітка), здатністю зрозуміти її особливості, інтереси, потреби, побачити труднощі, помічати зміни настрою, емоційного стану; поведінкового, що пов'язаний із вибором адекватних до ситуації способів.

Соціально-компетентна особистість добре орієнтується в новій обстановці, спроможна виявити адекватну альтернативну поведінку, знає міру своїм можливостям, уміє попросити про допомогу і надати її, поважає бажання інших людей, може долучитися до спільної діяльності з однолітками та дорослими, не заважатиме своєю поведінкою іншим, спроможна стримуватися і заявляти в прийнятній формі про свої потреби,