Закарпаття в складі Чехословаччини: міжконфесійні відносини у 1919-1929 рр.

Уніатське духовенство перестало відкрито і масово проявляти проугорські настрої. Це дещо зменшило недовіру до нього і церкви простого народу. Однак і лояльність до Чехословацької республіки явно почала проявлятися тільки з другої половини 20-х років. На це була спрямована також гнучка політика щодо органів влади з боку кліру і передусім єпископа П. Гебея, що вигідно відрізнялася від діяльності його попередника А. Паппа. Закон про конгруа від 25 червня 1926 року фактично усунув головну причину конфлікту між кліром та владою – матеріальне забезпечення уніатського духовенства. Внаслідок цього розпочалося зближення і співробітництво греко-католицької церкви з органами влади на Закарпатті. 

З призначенням П. Гебея єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії він склав присягу на вірність Чехословацькій республіці, а також наніс візити президентові Масарику та провідним міністрам. Це відкрило йому двері до владних коридорів і значно розширило можливості відстоювання інтересів конфесії. Відхід Мукачівської греко-католицької єпархії від протистояння з чехословацькою правлячою елітою, особливо її представниками в Закарпатті, служив зміцненню тут позицій Ватикану в цілому та посиленню ізоляції українського населення з братами на сході від Карпат. Одночасно це вело до поступової ліквідації хронічної нестабільності конфесії. 

Зміни в стані греко-католицької церкви добре відображені в пастирському посланні П. Гебея з нагоди Нового 1926 року. Єпископ вимагав від священиків не тільки добре виконувати свої обов'язки, як це було раніше, але й бути вихователями молоді, порадниками для дорослих, вартовими від поширення блуду та активними провідниками церковної громади. Нові умови, на думку єпископа, вимагали від душпастиря цікавитися господарськими та соціальними проблемами своїх віруючих. Це був новий підхід у постановці завдань керівного кліру перед духовенством. Від них вимагалося нарощування масштабів впливу на паству. 

А. Волошин з благословення П. Гебея 10 січня 1928 року заснував гурток духовенства християнсько-народної партії. Його завданням було політичне виховання священиків. 

У листі № 1002/925, адресованому усім священикам, єпископ П. Гебей писав, що у відповідь на наступ православних, після консультацій з єпископом Пряшівської єпархії Д. Няраді, він вирішив заснувати «єпархіальну Центральну Канцелярію оборони віри і церкви». Перед новою організацією ставилися завдання інформувати широкі кола громадськості з питань церковно-релігійних відносин шляхом публікації статей у греко-католицьких часописах. Центральна канцелярія повела широку наступальну пропагандистсько-агітаційну кампанію в місцевій та зарубіжній пресі. Масово публікувалися антиправославні інформаційні матеріали. Показувалися, хоч і однобічно, негативні наслідки релігійної боротьби. 

Без сумніву, ситуація у міжконфесійних відносинах значно змінилася. І уніатство не могло повернути собі втрачених позицій, того впливу на суспільно-політичне життя, який воно мало до розпаду Австро-Угорської імперії. Греко-католицьке духовенство пішло на співробітництво з органами влади значною мірою із-за матеріальних вигод. 

У параграфі третьому розглядається діяльність і взаємини іудейської та інших релігійних громад у другій половині 20-х років. У краї не існувало гострого антагонізму між іудейською та іншими конфесіями, а тому не було і проявів агресивного антисемітизму. Між ними діяли принципи терпимості та взаємоповаги релігійних почуттів. У складних умовах становлення православ'я, наприклад, не було майже жодного випадку ускладнень між іудейською та православною конфесіями. 

Аж до середини 30-х років ортодоксальна єврейська релігійна громада на Підкарпатській Русі не мала єдиної організаційної структури та центрального керівного органу. Наслідком цього була неорганізованість, часом анархія, що вели до внутрішніх суперечок і конфліктів у іудейських громадах. Іншою причиною внутріконфесійних конфліктів було поширення модерністського напрямку. 

Римо-католицька та реформатська конфесії проявляли в цілому толерантність у ставленні до інших конфесій. 

У Закарпатті досить активно поширювався сектантський рух, зокрема баптизм та суботництво. Поширення сектантства також вело до зменшення чисельності пастви, насамперед греко-католицької конфесії. У зв'язку з цим уніатське духовенство розпочало активну антисектантську пропаганду. 

У параграфі четвертому розкривається позиція державних органів влади щодо міжконфесійних відносин у другій половині 20-х років. 9 травня 1925 року був опублікований і вступив у дію новий закон № 96 від 23 квітня того ж року про взаємні відносини між віруючими різних віросповідань. 

Закон містив чимало нових положень у порівнянні з колишнім австро-угорським законодавством. У ньому йшлося про врегулювання порядку запису віросповідання новонароджених, навколо чого точилися жорстокі суперечки, особливо між греко-католиками та православними. 

Попереднє встановлення віросповідання, як дозволялося робити до цих пір у відповідності з параграфом першим закону № 32/1894, якщо батьки належали до різних конфесій, що надавало певну перевагу греко-католикам, новий закон не передбачав. У зв'язку з цим греко-католицька єпархія своїм першочерговим завданням вважала збереження пастви, тобто, щоб від них не відняли новонароджених дітей. Священиків зобов'язували при хрещенні нагадувати батькам, щоб вони і при записах у метричні документи добивалися внесення греко-католицького віросповідання. 

Закон дещо полегшував перехід з одного віросповідання в інше. З досягненням 16 річного віку кожен набував право вільно і самостійно переходити з однієї віри в іншу. Дітям до 16 років заборонялося самостійно змінювати релігію. Таке право мали тільки їхні батьки, опікуни або вихователі. Закон регулював грошові та натуральні повинності віруючих, встановлював порядок спільного використання кладовищ, що теж було однією з причин гострих міжконфесійних конфліктів. 

Узаконювалося також право