Здійснення цивільних прав

Відповідно до ст. 23 Конституції України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права та свободи інших людей [1]. На розвиток цього конституційного положення ч. 2 ст. 13 ЦК закріплює правило про те, що при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від своїх дій, які б могли порушити права інших осіб, заподіяти шкоду навколишньому середовищу або культурній спадщині. Обов’язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. З передбаченого ЦК правила щодо неприпустимості заподіяння шкоди навколишньому середовищу законом можуть передбачатися винятки. Спеціальні закони можуть передбачати випадки правомірного заподіяння шкоди. Зокрема, при здійсненні цивільних прав припустимість заподіяння шкоди культурній спадщині мають враховуватися положення Закону України “Про охорону культурної спадщини” і “Про охорону археологічної спадщини”, спеціальні норми яких мають застосовуватися в разі колізії з положенням ч. 2 ст. 13 ЦК [6].

Цивільні суб’єктивні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, мають певні межі за змістом і за характером здійснення. Межі є невід’ємною рисою будь-якого суб’єктивного права. Порушення меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом, тобто, є підставою виникнення цього правового явища, яке нормативно закріплене ч. 3 ст. 13 ЦК.

Зловживання правом виявляється в тому, що особа, якій формально належить суб’єктивне право, неправомірно його здійснює. Зловживання правом має місце у випадку, коли уповноважена особа, спираючись на своє суб’єктивне право, допускає недозволене використання свого права, порушує міру і вид поведінки, визначені законом, посилаючись при цьому на формально належне їй суб’єктивне право [16, 63].

На відносини зловживання цивільним правом поширюється дія принципу недопущення зловживання правом як принципу здійснення цивільних прав.

Зміст цього принципу становить обов’язок особи, яка здійснює суб’єктивне право, не допускати зловживання правом і здійснювати належні особі суб’єктивні права і виконувати суб’єктивні обов’язки припустимими способами їх здійснення з урахуванням неприпустимості вчинення дій, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

За своєю правовою природою “зловживання правом” є особливим типом цивільного правопорушення, вчиненого уповноваженою особою при здійсненні належного їй права, пов’язане з використанням недозволених конкретних форм в межах дозволеного їй законом загального типу поведінки.

Зловживання правом може мати характер делікту (позадоговірного порушення), а також порушення умов раніше укладеного договору або прийнятого одностороннього зобов’язання. Проте, зловживання правом не ідентичне звичайному делікту, оскільки це безпідставно звужує поняття зловживання правом.

Характерною рисою зловживання правом є його пов’язаність не з суб’єктивним правом загалом, не з його змістом, а з процесом його реалізації, з його здійсненням. Зловживання правом пов’язане із здійсненням належного особі суб’єктивного цивільного права, за межі якого воно виходить. Тому, зловживання правом може мати місце лише в тому випадку, коли уповноважений суб’єкт має певні права, при здійсненні яких він порушує права і законні інтереси інших осіб. Однак в разі, коли особа здійснює певні дії, не засновані на суб’єктивному праві, говорити про зловживання правом не можна [16, 64].

Зловживання правом, як цивільне правопорушення, може тягнути за собою відповідальність у вигляді відшкодування шкоди, стягнення штрафу тощо.

Визнання зловживання правом особливим різновидом правопорушення обумовлене наявністю специфічних особливостей в цій правовій конструкції.

В доктрині права неоднозначно вирішується питання наявності вини в зловживанні правом. Окремі автори вважають, що вина повинна бути умовою зловживання правом. Інші слушно вказують на те, що презумпція в даному випадку навмисної вини, з урахуванням загальних засад цивільно-правової відповідальності, недостатньо обґрунтована, так як йдеться про різні правові інститути [10, 48].

Щодо інших форм зловживання правом вина взагалі не згадується в ст. 13 ЦК України як необхідна підстава таких правопорушень. Застосування в цих випадках загальних засад деліктної і договірної відповідальності створює ряд складних правових питань щодо наявності винної і невинної відповідальності, що не узгоджується із сутністю і задачами закріпленого в ст. 13 ЦК України інституту. Тому, правильною слід визнати позицію, згідно з якою вина не повинна визнаватися необхідною умовою наявності зловживання правом в інших його формах, що підпадають під дію ЦК щодо зловживання правом [3].

Заборона зловживання правом, закріплена в ст. 13 ЦК України, є нормою загальної частини цивільного законодавства, про що свідчать місце цієї статті в системі норм ЦК і її загальний зміст.

ЦК розрізняє дві форми зловживання правом:

а) зловживання правом шляхом навмисного заподіяння шкоди іншій особі (так звана шикана) ;

б) зловживання правом у вигляді здійснення права забороненими способами, не пов’язаними з наміром заподіяння шкоди.

Особливою формою зловживання правом є шикана, під якою слід розуміти здійснення свого права з наміром (виключною метою) – заподіяти шкоду іншій особі.

Шикана як форма зловживання правом фактично закріплена нормою ч. 3 ст. 13 ЦК, згідно з якою забороняється вчиняти дії з наміром заподіяти шкоду іншій особі. Дії, вчинені з наміром, є навмисними і тому не підпадають під цю