Здійснення цивільних прав

Стабільність товарообороту залежить від договірної дисципліни, наприклад, учасників угод з поставки, перевезення, купівлі-продажу тощо. З метою забезпечення договірної дисципліни з боку несправної сторони уповноваженій особі надається можливість оперативно впливати на неї своєю владою без звернення в органи арбітражу або суду.

У подібних випадках уповноважена особа вправі застосовувати до несправної сторони певні правові засоби, які в юридичній літературі звуться засобами оперативного впливу на правопорушника. Вони передбачаються здебільшого у цивільно-правових нормах, які регулюють відносини між організаціями. Зокрема, це передбачено статтею 235 Господарського кодексу України [4].

Згідно зі ст. 235 ГК за порушення господарських зобов’язань до суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов’язання, що використовуються самими сторонами зобов’язання в односторонньому порядку.

До суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором.

Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання.

Види оперативно-господарських санкцій зазначені в ст. 236 ГК.

У господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів оперативно-господарських санкцій:

1) одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов’язання другою стороною:

– відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

– відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

2) відмова управненої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов’язанням (списання з рахунка боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо) ;

3) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

4) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання.

Вищевказаний перелік оперативно-господарських санкцій, встановлений у ч. 1 ст. 236 ГК, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції [4].

Відповідно до ст. 23 7 ГК підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов’язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред’явлення претензії порушнику зобов’язання.

Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням [4].

Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

Отже, чинним законодавством передбачено достатню кількість механізмів захисту цивільних прав від протиправних посягань. Сторона, право якої порушене, має право обрати будь-який з існуючих засобів захисту своїх цивільних прав.

 

 

Стан свободи реалізується через суб’єктивні права, які вказують направлення і форми використання свободи. Ці права невід’ємні і невідчуженні. Вони зберігаються за людиною навіть тоді, коли вона сама від них відмовляється. Але на шляху свободи завжди стоїть держава, створена людьми для підтримки умов реалізації свободи. Держава через закони закріплює права і свободи людини, і тоді вони окреслюються межами дозволеності. Закріплення, охорона, підтримка прав і свобод, створення умов для їх здійснення складають довгий ланцюг правових актів і дій, початок яким покладає Конституція.

Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є юридичні факти. Для настання юридичних наслідків може бути достатньо одного юридичного факту. Згідно з нормами чинного законодавства громадяни і юридичні особи на свій розсуд здійснюють належні їм цивільні права. При цьому відмова громадян і юридичних осіб від здійснення належних їм прав не тягне припинення цих прав, за винятком випадків, передбачених законом.

Найбільш поширеним є розпорядження громадянами і юридичними особами належних їм прав шляхом їх здійснення. Під здійсненням права передбачається реалізація тих можливостей, які надаються законом або договором власнику суб’єктивного права. Іншими словами, здійснювати суб’єктивне цивільне право означає реально використати ту юридичну свободу, яка гарантується суб’єкту державою.

Вибір способу здійснення права залежить не тільки від розсуду суб’єкта, але і від конкретного змісту суб’єктивного права.

Від характеру суб’єктивного права залежить і той факт, чи буде це право здійснюватися однією певною дією, або ж буде передбачати здійснення повторних дій.

Здійснення цивільних прав може відбуватися шляхом дій як у правоздатної особи, так і третіх осіб або представника. В останньому випадку представник завжди діє в інтересах особи, яку він представляє і реалізує право, що належить особі, яку представляють, шляхом відповідних повноважень (наприклад, довіреності).

Здійснення цивільних прав здійснюються особою до визначених меж, поки це не суперечить інтересам інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися договором або актами цивільного законодавства

Невід’ємні від суб’єктивного цивільного права особи є її юридичний обов'язок – це забезпечена законом необхідність певної поведінки особи, яка спрямована на здійснення відповідного суб'єктивного права. Сукупність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків обумовлює правовий статус особи. Вступаючи у різні відносини, суб'єкти права здійснюють суб'єктивні цивільні права та виконують юридичні обов'язки. Тим самим реалізується інтерес уповноваженої особи. Враховуючи, що більшість зобов'язальних відносин має двосторонньо-зобов'язальний характер, можна стверджувати – система суб'єктивних цивільних прав забезпечує задоволення охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і в кінцевому підсумку держави, оскільки остання заінтересована у здійсненні права уповноваженою особою.

Конституція України встановила гарантії реалізації та захисту прав і свобод громадян та організацій. Чинним законодавством передбачено достатню кількість механізмів захисту цивільних прав від протиправних посягань. Сторона, право якої порушене, має право обрати будь-який з існуючих засобів захисту своїх цивільних прав.

 

 

1. Конституція України. Закон України від 28. 06. 1996 № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. -1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Сімейний кодекс України. Закон України від 10. 01. 2002 № 2947-III // Відомості Верховної Ради України. -2002. – № 21. – Ст. 135.

3. Цивільний кодекс України. Закон України від 16. 01. 2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. -2003. – № 40. – Ст. 356.

4. Господарський кодекс України. Закон України вiд 16. 01. 2003 № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. -2003. – № 18. – Ст. 144.

5. Про захист прав споживачів. Закон України від 12. 05. 1991 № 1023-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. -1991. – № 30. – Ст. 379.

6. Про охорону культурної спадщини. Закон України від 08. 06. 2000 № 1805-III // Відомості Верховної Ради України. -2000. – № 39. – Ст. 333.

7. Про захист тварин від жорстокого поводження. Закон України від 21. 02. 2006 № 3447-IV // Відомості Верховної Ради України. -2006. – № 27. – Ст. 230.

8. Кизлова Т. Конституционные гарантии осуществления гражданских прав. // Юридический вестник. – 1999. – №4 – C. 41-45.

9. Матковська Н. С. Механізми здійснення цивільних прав – Київ: Право, – 2005. – 141 с.

10. Онищенко Г. В. Проблеми встановлення межі здійснення суб’єктивного цивільного права // Юридичний журнал. – 2006. – № 5. – С. 47-53.

11. Українське цивільне право: навчальний посібник (2-е вид., перероб. і доп.) – видавництво – Всеукраїнська асоціація видавців» Правова єдність», Київ, – 2008 – 368 с.

12. Харитонов. Є. О. ; Саніахметова. Н. О. Цивільне право України. – Київ: «Істина», 2005. – 765 c.

13. Цивільне право України. М. І. Панченко: Навч посіб. – К. : Знання, 2005. -583 с.

14. Цивільне право України. Р. О. Стефанчук: Навч посіб. – К. : Прецедент, – 2005. – 249с.

15. Цивільне право України: В 2-х томах. Том 1: Підручник / За ред. д-ра юрид. наук, проф. Є. О. Харитонова, канд. юрид. наук Н. Ю. Голубєвої. – X. : ТОВ «Одіссей», 2008. – 832 с.

16. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Д. В. Боброва, О. Д. Дзера, А. С. Довгет та ін. ; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. -К. : Юрінком Інтер, – 2000. – 740 c.

17. Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар (у 2-х томах). Дзера О. В., Кузнєцова Н. С., Луць В. В., видавництво: Юрінком Інтер, 2008 – 1920 с.